Амаркорд (Збірка)

Сняданко Наталка В.

Я не думаю, що потрібно випускати для чоловіків спеціальні журнали із вмістом, який одночасно нагадує журнали для жінок і літературу для розумово неповноцінних, де поміж численними кулінарними рецептами «для коханої жіночки», фотографіями нової чоловічої моди і порадами, як швидше схуднути, краще відмити вікна, ефективніше підливати вазонки та непомітніше зашивати капрони, друкувалися б повчальні життєві історії про те, як бідних і беззахисних чоловіків обводять довкола пальця хитрі та безжальні партнерки. Наприклад, про те, як Ольга Б. познайомилася із Олегом К., взяла в нього телефон, подзвонила, призначила побачення, і вони почали зустрічатися. Одного разу, коли батьки поїхали відпочивати, Ольга Б. запросила Олега К. до себе додому, він приніс вино і квіти і залишився в неї до ранку. Коли вони вперше були разом, Олег К. зрозумів, що не кохає Ольгу Б., і пошкодував, що не користувався презервативом, але коли

з'ясувалося, що Ольга Б. вагітна, було вже пізно. Олег К. одружився з Ольгою Б., хоча кохав зовсім іншу жінку. Або про те, як Таня Г. познайомилася із Іваном P., взяла в нього телефон, подзвонила, призначила побачення, і вони почали зустрічатися. Одного разу, коли батьки поїхали відпочивати, Таня Г. запросила Івана Р. до себе додому, він приніс вино і квіти і залишився в неї до ранку. Коли вони вперше були разом, Іван Р. зрозумів, що кохає Таню Г., але Таня Г. зізналася Іванові P., що незабаром вийде заміж за іншого чоловіка, від якого вагітна. Тоді Іван Р. пошкодував, що користувався презервативом, але було вже пізно. Тепер Таня Г. одружена, а Іван Р. нещасливий, бо все ще кохає її. Або про те, як Галя Б. спокусила Степана С, народила йому трьох дітей, а потім втекла із Грицьком Ф. за кордон, а Степанові С. довелося звільнитися з роботи, бо немає кому сидіти з дітьми, і тепер Галя Б. навіть не платить йому аліментів, а тимчасом народила ще двох дітей Степанові С. і тепер хоче його покинути через Вольфґанґа X. І всі ці історії супроводжувалися б фотографіями, від розглядання яких на очі читача наверталася б скупа чоловіча сльоза.

Але я захопилася. Перервемо цей феміністичний дискурс і повернемося до пристрасті. Отже, після всього вищенаведеного, я сподіваюся, Ви погодитеся зі мною: значно краще й безпечніше досліджувати пристрасть до галичанки, аніж пристрасть самої галичанки. Ще раз перепрошую всіх затятих феміністок, я не хочу образити їхніх переконань, які глибоко поважаю, але щиро кажучи не дуже вірю в перспективу перемоги їхньої ідеї на Галичині.

Крім того, я сподіваюся, після прочитання вищенаписаного Ви погодитеся зі мною в неможливості щасливого одруження галичанки із негаличанином, тим більше — іноземцем. Поодинокі випадки, які заперечують це, — це винятки, що тільки підтверджують правило. Тому я перейду до завершення розповіді про історію аристократичної пристрасті, яка так несподівано сплахнула у наших із Германом серцях.

Ми з Германом вирішили переїхати жити в Україну і протягом півроку дуже багато говорили про це між собою, а також з усіма друзями та знайомими. Наші плани ставали все конкретнішими, хоча наразі обмежувалися в основному питанням «чи варто» і не переходили до аспекту «як», не кажучи вже про «коли». Нам дуже подобалося відчувати себе героями, людьми, які мислять неординарно і можуть відважитися на ризикований вчинок, але ми зовсім не поспішали на цей вчинок відважуватися, комфортне й безтурботне студентське життя наразі цілком нас улаштовувало. Розвиток подій прискорив випадок.

Одного разу я повернулася додому в обідній час і застала Германа, який мав би бути в університеті. Він сидів за столом із горнятком кави та цигаркою і дивився перед собою тим застиглим і самозаглибленим поглядом, який не віщував нічого доброго.

— Ти знаєш, що для мене не існує людини, дорожчої за тебе, — напівзапитав-напівствердив він, і в його голосі прозвучало стільки стримуваного трагізму, що я зрозуміла: аби не викликати психічного зриву, я мушу мовчати, погоджуватися, обережно вставляти аргументи, зауваження, припущення, і котресь із них, можливо, розрядить ситуацію, і Герман повернеться до свого звичайного, уважного, спокійного і врівноваженого стану.

Попередньої ночі ми вже дискутували на цю тему, тому лягли спати під ранок, украй виснажені і змучені. За моїми підрахунками, сьогодні Герман мав би зустріти мене з черговим вазонком, кавою, сніданком…

Але цього разу все обіцяло бути серйознішим. Я теж зварила собі кави і сіла за стіл навпроти Германа. Ми почали суперечку про те, що могло б бути з нами, з нашим коханням, з нашими стосунками, якщо би ми поїхали до Львова, а якби нам довелося там залишитися, а якби сталося так, що ми обоє втратили б роботу, а якби раптом виникла ситуація, що нам не було б де жити, а як узагалі почуватися у Львові йому, іноземцеві, людині, яка не знає мови, а з іншого боку, що може статися з нами тут, у Німеччині, де іноземкою почуваюся я, де в мене немає жодних перспектив, де в нього теж немає жодних перспектив, а якщо він одружиться, то перспектив у нього стане ще менше, адже йому доведеться працювати з ранку до ночі, щоб забезпечувати сім'ю, а я буду щовечора влаштовувати йому сцени, бо в нас замало грошей, бо ми не можемо дозволити собі

винайняти більше помешкання, бо ми — соціальні аутсайдери, бо в нас немає професії, яка б нас годувала, бо жінкам взагалі не можна довіряти, а українкам не можна довіряти тим більше, бо вони одружуються з іноземцями тільки задля того, щоб виїхати зі своєї країни. А я хочу вивезти його до Львова, а потім примусити їздити до Німеччини на заробітки, а в цей час безтурботно проїдати зароблені ним гроші, хочу використати його, як використовую зараз, адже живемо ми на гроші його батьків, і йому самому цієї суми вистачало б, а так він змушений підробляти, бо я зі своїм українським паспортом не маю дозволу на роботу, не заробляю майже нічого, а навіть ті копійки, які заробляю, намагаюся витратити на себе, а він — моя легковірна жертва, і все це — хитро задуманий план, я спеціально так довго і захоплено розповідала йому про Україну, навіть возила його до Львова, щоб він захворів ідеєю пожити у цьому місті, і тепер я хочу використовувати його ще більше…

Це було вже занадто. Я мовчки зібрала валізи і через тиждень була вже у Львові. Ми не спілкувалися майже два місяці, аж раптом від Германа прийшов лист. Він починався словами: «Моє кохане сонечко!», десь близько 65 % змісту цього листа становили зізнання на зразок: «Я не уявляю собі життя без тебе», було зібрано як мінімум 8–10 віршованих і прозових цитат із класиків німецької і світової літератури, які підтверджували вищенаведене твердження і висловлювали його в більш художньо вивершеній формі. Відразу після численних вибачень і патетичних обіцянок була пропозиція вийти за Германа заміж, повідомлення про те, що він купив для мене «цікавий подарунок», і мрії стосовно нашого недалекого, але щасливого майбутнього (якщо він, звичайно ж, заслуговує на моє пробачення). На 35 сторінках цього послання я навіть зустріла несміливе припущення: «А якщо в нас колись будуть діти», яке, щоправда, відразу ж доповнювалося застереженням: «Але на це ми ще маємо досить часу».

Потім Герман зателефонував, ми помирилися і продовжували листуватися і передзвонюватися. Десь за півроку він приїхав і ще раз запропонував одружитися. Ми почали збирати необхідні папери, але через тиждень він відчув, що його психіка не витримує такого тривалого перебування в Україні, і він змушений на короткий час повернутися назад, до Фрайбурґа, щоб позбутися психологічного дискомфорту, викликаного цими жахливими побутовими умовами. Але на наші плани це вплинути не повинно, незабаром він повернеться — або ж я приїду до нього (він уже про це потурбується), і ми таки одружимося якомога швидше.

Десь через тиждень після його від'їзду надійшов лист, перша фраза якого загрозливо попереджала: «Сьогодні я нарешті вирішив сказати тобі всю правду». Далі йшов традиційний перелік причин, через які «ми ніколи не будемо разом», «ми ніколи не змогли б бути разом», «ми ніколи не змогли б бути щасливими разом» і взагалі, щастя — категорія надто абстрактна для того, щоб мати право на існування в реальному житті. Я винна в усьому сама, я покинула Германа, підло скориставшись його слабкістю, я завжди використовувала його і гроші його батьків, я ніколи не планувала залишитися з ним, усі жінки однакові, і доля правильно покарала мене, заславши в Україну. Герман пропонував розірвати стосунки назавжди, не зустрічатися більше ніколи, але продовжувати листуватися, проте лист закінчувався трагічним висновком: «Але я все одно кохаю тебе, це моє прокляття, і я хворітиму на це все життя».

Після цього наше листування почало нагадувати матрац із чорно-білими смужками абсолютної ейфорії і цілковитої депресії. На чотири листи, які починалися звертанням: «Моє кохане сонечко!», припадав як мінімум один із початком: «Сьогодні я нарешті вирішив сказати тобі всю правду». Приблизно раз на півроку Герман приїздив, і весь сценарій із одруженням повторювався.

Аж поки одного разу він не приїхав несподівано, після піврічного мовчання, якому передувала пропозиція розірвати стосунки назавжди.

Я дозволила йому занести валізи, ми сіли на кухні пити чай, Герман розповів, що отримав стипендію Фрайбурзького університету і тепер працюватиме протягом двох років на кафедрі Львівського університету. Він викладатиме німецьку мову студентам, а також сприятиме розвитку партнерських стосунків між Львовом і Фрайбурґом.

— Я не думав, що так станеться, коли їхав сюди, — голосом, сповненим трагізму настільки, як це виходило лише у Германа, повідомив мені мій колишній наречений. — Я приїхав сказати тобі, що ми не побачимося більше ніколи. Наше кохання приречене на поразку. Ти ніколи не будеш щасливою в Німеччині, я не зможу жити тут. Нам краще розійтися відразу і не мучити одне одного. А крім того, я не переживу, якщо ти вийдеш за мене заміж, а потім покинеш мене з дитиною на руках. Це основний аргумент, який примусив мене прийняти саме таке рішення.