Амаркорд (Збірка)
Шрифт:
Це у класиків. Здавалося б, у процесі еволюції почуття, точніше форма їх висловлювання у поезії мала би шліфуватися, ставати тоншою, ніжнішою. Але не з нашим щастям.
Уявіть собі, наприклад, поетичний образ: «…чи кохання хотів що не торкане ще пролітає над ринком де рила і туші» [8] . Уявили? І схочеться Вам торкати те кохання поміж рилами?
Чи інший образ. «Встромляю в панну спис тюльпанний», — і це пише поет у кінці XX століття, перед тим попередивши довірливу дівчину: «Ні подиху, ні слова поміж нами», а потім ще й задоволено завершує: «А я в траву щасливий упаду» [9] . Справді, як мало часом потрібно для щастя.
8
«…чи кохання хотів що не торкане ще…» (Юрій Андрухович).
9
«Встромляю
Іншому поетові потрібно ще менше:
«Принцесо! Швидше роздягнися! Принцесо! Швидше на матрац! Ну, все в порядку — понеслися: Ерзац, ерзац, ерзац, ерзац» [10] .Щоправда, не всі сьогоднішні поети аж настільки позбавлені будь-якої романтики. Дехто все ще спромагається на дещицю ліризму, описуючи, наприклад, перший поцілунок:
«Коли до губ твоїх лишається півподиху, коли до губ твоїх лишається півкроку — зіниці твої виткані із подиву, в очах у тебе синьо і широко».10
«Принцесо! Швидше роздягнися!..» (Юрій Позаяк).
Красиво? Не розслабляйтеся, для дівчини все це закінчується не так вже й солодко: «І забуваю я, що вмію дихати, і що ходити вмію, забуваю» [11] , — зізнається їй поет, і роби з ним, що хочеш. А якщо надворі ніч, додому далеко, а трамваї вже не ходять? От тобі і романтика.
Не набагато веселіша ситуація вимальовується, якщо спробувати визначити місце пристрасті в ієрархії поетичних цінностей. Дивіться самі: «Десь на дні мого серця» [12] , — каже один український поет. Мало того, що на дні, то ще й невідомо де, так, ніби окуляри, які десь поклав і тепер не може знайти.
11
«Коли до губ твоїх лишається півподиху…», «І забуваю я, що вмію дихати…» (Грицько Чубай).
12
«Десь на дні мого серця» (Павло Тичина).
«Чи дівчини хотів, чи хотів її пляцка» [13] , — сумнівається наступний. «Я кохаю Вас, Надіє», — починає свій вірш третій і закінчує його: «Ти таки не слухаєш мене, проститутко» [14] . Слухали б Ви, якби до Вас так зверталися?
Часом виникає сумнів, «при» страсті такий чоловік чи вже «по» страсті. Особливо, коли йдеться про такі неконкретні матерії, як сни. Що, наприклад, повинна думати жінка, коли до неї спочатку звертаються: «Чого являєшся мені у сні?» Так, ніби вона винна.
13
«Чи дівчини хотів, чи хотів її пляцка» (Юрій Андрухович).
14
«Я кохаю Вас, Надіє», «Ти таки не слухаєш мене, проститутко», «Проклинаю. Цілую. Мовчки» (Василь Стус).
Але не встигнеш дочитати до кінця, як раптом виявляється: «Являйся, любонько мені. Хоч в сні…» [15] І будь тут мудрий.
Одним словом, складно в українських поетів із пристрастями. Особливо тоді, коли справа стосується освідчення. Європейці давно позбулися цієї проблеми. Німець, наприклад, ще в часи благословенної пам'яті Гайнріха Гайне не соромився виглядати сентиментальним і сказати:
«На оченьки милої любки дивні Я гарні складаю канцони На устонька милої любки дрібні Складаю найкращі терцини».15
«Чого являєшся мені у сні?», «Являйся, любонько мені…» (Іван Франко).
Що вже казати про відомих здавна своєю галантністю французів чи знаменитих завдяки темпераментові італійців та іспанців.
Українець, у кращому випадку, витисне із себе: «Проклинаю. Цілую. Мовчки».
Така ситуація не могла не вплинути і на почуття та уявлення українських жінок І зокрема на їх уявлення про щастя. Візьмімо хоча б єгиптянок. У них із бажаннями і уявленнями
16
«А якби пригорнувся…» (Єгипетська народна творчість).
Навряд чи така жінка зрозуміє українську поетесу, для якої:
«Все, все покинуть, з тобою загинуть, То було б щастя…» [17]Чи жінку, для якої «…щастя зіткане з прощань». [18]
Звідки їм там, у Єгипті, знати про наших українських чоловіків, наше українське життя і наші українські проблеми.
Якщо вчитатися у жіночу інтимну лірику, то серед української і тут знаходимо відбиток непростих і часто майже незбагненних суперечностей, які ми щойно простежили у чоловічому поетичному світі: «Навіки мій!» [19] — з гордістю стверджує одна. «Я не скажу і в пам'яті — коханий» [20] , — затинається інша. Відгадайте, котра з них українка?
17
«Все, все покинуть, з тобою загинуть…» (Леся Українка).
18
«…щастя зіткане з прощань» (Ліна Костенко).
19
«Навіки мій!» (Емілі Дікінсон).
20
«Я не скажу і в пам'яті…» (Ліна Костенко).
Не важко здогадатися, що при такому способі вираження почуттів страх займає далеко не останнє місце «при страстях» в українській поезії:
— «Якби зустрілися ми знову, Чи ти злякалася б, чи ні?» —запитує український поет. [21]
— «Ми стрінемось. Ми будем ворогами. Я вже на тебе меч приготувала» [22] , — відповідає українська поетеса.
Треба визнати, вони одне одного варті.
21
«Якби зустрілися ми знову…» (Василь Стус).
22
«Ми стрінемось…» (Ліна Костенко).
Українська жінка така ж непередбачувана, як і сама українська пристрасть. Тому не варто складати собі про неї стереотипне уявлення на зразок:
«…ти прийдеш до мене самотня, настрашена і сумна, розграбована на всі свої 160 см зросту…» [23]
Звичайно, можна на якийсь момент примусити українську жінку показати свою слабкість і зізнатися:
«…Я дуже тяжко Вами відболіла…»чи навіть застати її в момент розгубленості:
23
«…ти прийдеш до мене самотня…» (Василь Стус).
Але не думайте, що це надовго. Хвилина слабкості мине, і Ви неодмінно почуєте щось на зразок:
«Я не люблю нещасних. Я щаслива. Моя свобода завжди при мені». [24]І спробуйте лише тільки заперечити. Точніше, краще навіть не ризикуйте. Тим більше в письмовій формі. Аби вам не відповіли відомою ще зі школи цитатою, яка знищить усі залишки вашої чоловічої гідності: «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте!» [25]
24
«…Я дуже тяжко Вами відболіла…», «…І як тепер тебе забути?», «Я не люблю нещасних» (Ліна Костенко).
25
«Твої листи завжди…» (Леся Українка).