Амаркорд (Збірка)

Сняданко Наталка В.

Зате коштувала така ручка лише кілька копійок, на відміну від дорогої китайської (тоді означення китайський ще не стало синонімом дешевизни й поганої якості, а ручки ці у декого збереглися досі і, попри активне використання, перебувають у цілком функціональному стані).

Але і з цими, малоприємними спогадами дитинства, коли бабця сиділа поряд зі мною весь перший рік навчання і сварила за потаємні спроби швиденько нашкробати домашні завдання лівою, які я вперто робила щоразу, коли бабця відходила до телефону, з цими спогадами відбувається та сама не залежна від мого бажання механіка мимовільних утрат. Щоразу, коли я намагаюся пригадати той чи інший епізод, він просто в мене на очах видозмінюється й починає набирати ідеалізованих рис, так ніби з нього вивітрюється терпкий запах дійсності й залишається лише злегка відчутний слід парфумів. Усі парфуми, вивітрюючись, залишають однаковий, ледь вловимий слід, за яким уже неможливо визначити, які саме це були парфуми, а лише здогадатися, що вони

взагалі були. І, мабуть, аби уникнути цієї зростаючої ентропії і неминучого хаосу, який приходить на зміну зниканню, пам'ять заміняє одні епізоди іншими, реальні ситуації — напівреальними, негативні — позитивними, бажане і те, що так і не здійснилося, — ілюзією, ніби воно відбулося, але зосталося в далекому минулому й нічим про себе не нагадує, окрім слабких і розпливчастих спогадів.

Найбільше ця зрадливість пам'яті відчувається у намаганні пригадати епізоди давніх подорожей: тут уступає в дію уже значно складніший механізм, адже подорожам передує уява про місця, які доведеться побачити. Те, як уявляєш собі все попередньо, переважно зовсім не збігається з побаченим насправді. І момент звикання до того, що власна уява підводить, коли потрібно витерти з пам'яті ідеальний та стрункий образ, скажімо, Ейфелевої вежі, баченої на розтиражованих зображеннях поштівок і туристичних буклетів, і змиритися з квапливим тлумом довкола цих недоладно цибатих сталевих конструкцій, із загазованим, висушеним спекою повітрям туристичного сезону, із засиллям російської та китайської мов, які чуються довкола значно частіше від французької. Але змиритися з цим до кінця ніколи так і не вдається, на це завжди бракне часу і сил, тому в результаті картинка із пам'яті перестає бути такою ідилічною, як раніше, але залишається непевність, чи вона не перетворилася на новий фантом, настільки ж малореальний, як і попередня, вимріяна картинка. І потім мимоволі обираєш котрусь із усіх цих реальностей чи імітацій реальності, спритно підсунутих власною уявою, так і не навчившись їх розрізняти.

Мабуть, саме через цю особливу властивість спогадів про подорожі я так часто пригадую собі єдиний у моїй колекції епізод, коли ми з батьками поїхали до моря.

Батьки ніколи не були прихильниками «дикого» туризму, вони взагалі рідко їздили відпочивати. Як у той період, коли жили разом, так і сам батько згодом, після маминої смерті. Але того разу знайомі переконали їх поїхати до моря з наметами. Точніше, з одним велетенським наметом, у якому поміщалися не лише обидва автомобілі, а всі ми — четверо дорослих і троє дітей, причому кожен спав на окремій розкладачці. Це був якийсь спеціальний військовий намет — я ніколи ні до того, ні пізніше не бачила більше наметів такого розміру. Вечорами, коли темніло і нам, дітям, не дозволяли сидіти з дорослими біля багаття, ми збиралися на передньому сидінні старенької «Волги» батькових знайомих, накривалися коцом, під яким запалювали ліхтарик і розповідали одне одному страшні історії. Ми були майже однолітками з Танею та Лесею, сестрами-близнючками, доньками батькових знайомих. Вони були старіш за мене лише на півроку, хоча тепер я вже навіть у цьому не маю цілковитої певності. Можливо, на рік-півтора, а можливо, це я була за них старшою. Ще гірше з дрібними деталями цієї подорожі. Я добре пригадую, як мама нервувалася через те, що дружина батькового знайомого, ідеальна господиня, майже увесь день проводила за приготуванням їжі, і мамі доводилося допомагати, бо харчувалися всі разом. Вони героїчно ліпили вареники під спекотним полудневим сонцем, а потім варили їх у казанку над паяльною лампою. Або смажили на непевному хиткому полум'ї лампи котлети, при цьому пательню доводилося весь час тримати за ручку, обмотану рушником: ці котлети зі свіжим картопляним пюре й салатом із огірків та помідорів на обід у тих похідних умовах були справжнім героїзмом, який ніхто тоді не оцінив. Можливо, саме це і дратувало маму найбільше, хоча ймовірніше припустити, що дратував її ідіотизм витрачання часу відпочинку на ці абсолютно зайві та виснажливі кулінарні вправи. Але скаржилася мама лише батькові, а йому також незручно було поговорити із друзями, аби їх не образити. Друзі, мабуть, у свою чергу на щось ображалися, і ці замовчувані дрібниці, які зовні виглядали на цілковиту ідилію, призвели до того, що більше батьки з цими знайомими відпочивати не їздили.

Коли ми їхали до моря, за кермом переважно була мама. Перед відпусткою вона кілька днів тренувала мій вестибулярний апарат і возила вулицями недалеко від нашого будинку, щоб я краще витримала довгу подорож. Але, мабуть, цих тренувань було замало, і протягом усієї дороги мене страшенно нудило. Я скулилася на задньому сидінні, поміж клунками із речами, затиснула в кулаці поліетиленову торбинку і з тривогою стежила за хвилею нудоти, яка різко підіймалася в мені після кожного повороту дороги, підйому або спуску. Критичний момент наставав щоразу, коли ми проїздили знак обмеження швидкості до сорока кілометрів. Достатньо мені було побачити цей знак, і я здушеним голосом шипіла мамі: «Стій», машина різко зупинялася, я вискакувала на узбіччя і заповнювала пакет блювотинням. Одного разу мало не обблювала ноги міліціонера, який вирішив зупинити нас і перевірити документи. Ще кілька

разів нам щасливо вдалося уникнути штрафу за перевищення швидкості, коли за кількасот метрів після знаку з кущів раптом висовувалася міліцейська палиця і всі, хто не дотримувався обмеження швидкості, напорювалися на неприємності. Мама ж щоразу, коли на дорозі виникав знак із цифрою сорок, автоматично скидала швидкість і зупинялася на обочині.

Я пригадую приторно-скляний смак вати з паленого цукру, якої нам забороняли їсти надто багато, і від цього хотілося її ще більше. Вату продавали поблизу літнього кінотеатру на кемпінгу, і вечірній ритуал її споживання під час походу до кіно і прогулянки над морем із мамою став ще одним важливим елементом моєї колекції спогадів. Тоді ми з мамою ходили в кіно кожного вечора, і це був абсолютний рекорд: ні до ні після тієї відпустки ми з нею більше не проводили разом стільки часу. Мама тішилася цій прогулянці не менше за мене і завжди купувала мені вату двічі — дорогою туди і назад.

Я зовсім не пригадую, які фільми дивилися ми з нею тоді. Ні назв, ні окремих епізодів — лише незручні крісла літнього кінотеатру і всюдисущий запах паленого цукру, перемішаний з інтенсивними випарами відпочивальницького поту й одеколону «Красная гвоздика», яким у той час масово намагалися врятуватися від укусів комарів. Пам'ятаю, як щоразу при виході з кінотеатру зграя комарів злітала з трави, схожа на хмарку пилу, і розчинялася у натовпі, що інтенсивно еманував «Красною гвоздикою». Не знаю, як цей запах діяв на комарів, але мені від нього завжди паморочилася голова й крутило в носі. Тому я відмовлялася поливати себе цим одеколоном і чомусь завжди виявлялася найменш покусаною.

Я зовсім не пам'ятаю, скільки мені тоді було років. Тобто я можу вирахувати свій вік, але це не має сенсу, бо саме лише усвідомлення факту, що мені було п'ять чи, наприклад, шість, нічого не вирішує. Бракує емоцій, які прив'язували б певні спогади тієї відпустки до певного віку. Усі ці спогади існують окремо. Перший молочний зуб у мене випав у п'ять, але я не знаю, чи було це до, чи вже після тієї відпустки. І саме тому мій тодішній вік, навіть якщо я вирахую і запам'ятаю його, нічого для мене не означатиме. Зате я дуже добре пригадую це відчуття якоїсь майже нелегальної втіхи, розділеної на двох, коли я доїдала заборонену перед вечерею другу порцію солодкої вати, а якщо не встигала, ми з мамою робили зайве коло вздовж загорожі кемпінгу і грали в слова — кенгуру-усміх-хатинка-айстри, і я спеціально розтягувала задоволення, бо мені вже не хотілося вати, хотілося якнайдовше побути з мамою у цьому розслабленому відпочинковому ритмі, коли ніщо не відволікає її від спілкування зі мною, коли я не мушу поспішати разом із нею на трамвайну зупинку, аби зіграти ще раз у слова, а потім мама поїде на роботу, а я повернуся додому, до бабці, і потягнуться нескінченні пообідні години, заповнені перечитуванням уголос книг, які я давно знаю напам'ять, чаєм з аґрусовим варенням, грінками з цинамоном.

Окрім того я мало що пригадую з тієї відпустки, хіба що розпечений пісок на пляжі, який висихає на мокрих ногах і приємно лоскоче, відпадаючи. Довгий шлях до прохолодної води. Біля берега було плитко, ледь по кісточки, і вода швидко нагрівалася. Аби змити з себе цю ліниву спеку, треба було довго-довго іти від берега, і я щоразу бігла за мамою, коли вона вирішувала піти скупатися й відкласти читання журналу, аби ще разок зіграти в слова. А потім я чекала на неї на мілині, де було вже по коліна, але далеко від берега, мама поверталася після купання, і ми знову грали, повертаючись на свої розкладені на піску простирадла.

Часом мені здається, що це несправедливо, коли у моїх спогадах так помітно домінує мама, яку я мало знала і якій завжди бракувало для мене часу, і так рідко я пригадую бабцю, з якою була практично весь час. Але нічого не можу вдіяти з цією своєю жорстокістю, хоча вона і нагадує поведінку трирічної дитини, яка радісно біжить назустріч батькові, якого цілий день чекала з роботи, і відпихає від себе матір, із якою провела весь день.

Мабуть, так і виникають міфи, коли якісь правдиві історії вивітрюються з часом, позбуваються під час численних оповідей важливих і другорядних деталей, міняють їх на інші, більш яскраві і промовисті, аж поки не набувають знаної всім універсальності, в якій кожен знаходить щось своє.

Клени того року поводили себе ще більш дивно, ніж каштани, але якось по-іншому. У їхній дивноті було набагато більше чіткості — вони просто не випустили восени своїх звичних крилаток, які завжди опускалися під ноги, конкуруючи із паперовим сміттям, яке танцює, підхоплюване вітром разом із пластиковими торбинками та листям із інших дерев. Цього року клени затято, аж до перших заморозків, тримали при собі не лише крилатки, а і листя. Ніби вирішили ігнорувати розкручений рекламний бренд золотої осені, створивши йому альтернативу зеленої зими. На вулицях уже лежав сніг, коли перші, подекуди ще цілком пристойно зелені кленові листки почали опускатися на землю, а деякі дерева так і простояли зеленолистими аж до лютого, нагадуючи якісь генетично видозмінені ялинки. Розповідали, що музичні інструменти, виготовлені з деревини кленів, зрубаних того року, звучали якось зовсім по-іншому, ніж завжди.