Анна Киевская

Дефорж Режин

Коли Олів’є повернувся до свого ліжка, сонце високо вже підбилося. Пилип роздягся й спав голий. Трубадур замилувався цим гармонійним тілом, худим і м’язистим, і мимоволі порівняв його з тілом короля. Це порівняння викликало в нього важке зітхання. Він ліг, намагаючись не торкатися сусіди. Попри сміх і викрики зброєносців та слуг, які, певно, вже приступали до своїх обов’язків, Олів’є одразу ж заснув.

Йому приснилося, ніби Генріх кликав його, пестив і смикав за чуприну.

— Олів’є… Олів’є… прокинься!

— Чого тобі?.. Дай поспати!

— Олів’є! Устань.

Спершись

на лікоть, Пилип дивився на чоловіка з посивілим чубом, що торсав його товариша. Під очима в чоловіка залягли темні кола, він важко дихав; юнаки, які оточили його, сміялися. Чоловік був схожий на короля.

— Ваша величносте, дайте йому поспати, вчора в нього був надто важкий день.

— Хто ти такий? Ти не із зброєносців… Я ніколи тебе не бачив. Що ти робиш у цьому ліжку?

— Я тут сплю.

— Я й сам це бачу, дідько б тебе взяв! Олів’є!

Нарешті заспаний хлопець розплющив одне око, потім друге.

— Ваша величносте!.. Ви тут? Мені так незручно…

— Що робить цей чоловік у твоєму ліжку?

— Це він урятував мені життя, вчора ввечері я розповідав вам.

— Я забув. Але ти не сказав мені, що він такий негарний. Як тебе звати?

— Рубцюватий, ваша величносте. Я служу у вельможі Шонійського.

— Гаразд, це мій вірний васал. Ти рицар?

— Ще ні.

— Я подумаю, що зможу зробити для тебе. Ти врятував життя мого любого друга, я вдячний тобі за це. А тепер уставай.

— Королю, я…

— Не манірся, я вже не раз бачив голих чоловіків. Уставай.

Пилип підвівся з ліжка, марно намагаючись затулити свого прутня; він стирчав з ранковою свіжістю, навіявши смуток на короля й викликавши захоплені вигуки в слуг.

— Як шкода, що при такій прекрасній постаті таке негарне обличчя! Ти хоч би відпустив чуба… Одягайся, поїдеш зі мною на полювання.

— Ваше величносте, його вчора поранили, він має відпочивати, — озвався Олів’є, взуваючись.

— З усього видно, що то рана незначна. Невеличке полювання не завдасть їй шкоди. Хіба я не маю рації?.. Нагадай мені своє ім’я.

— Рубцюватий, ваша величносте.

— Ось так, Рубцюватий. Я маю слушність, правда ж?

— Так, ваша величносте.

— Що ж, поспішаймо, олень не жде. Олів’є, подбай, щоб осідлали коня для твого друга.

І Генріх пішов, а за ним і гамірливий натовп зброєносців та слуг у барвистій одежі. Усі вони були досить вродливі.

— Вперше бачу, щоб король зацікавився чоловіком, який, даруй мені, не вирізняється красою… Гадаю, його зворушив твій чималенький прутень!

— Авжеж, хоч щось та мало ж у мене залишитись… Допоможи вдягтися, моє проклятуще плече ще болить.

— Стара Ермангарда казала, щоб ти відпочивав.

— А хіба в мене є вибір?

— Ні,— відповів Олів’є й засміявся.

— Навіщо ти сказав королеві, нібито я врятував тобі життя? Це ж неправда.

— Ну й що ж? Якби тобі випало врятувати мені життя, ти це зробив би. Я не знайшов іншого способу здобути його прихильність до тебе.

— Навіщо ти так учинив?

— Не знаю. Ти мені подобаєшся… Пилип увесь здригнувся.

— Та ні, ти не так мене

зрозумів! Ти подобаєшся мені тому, що відрізняєшся від інших і такий же самотній, як і я.

— Я тільки недавно навчився твоєї мови й не дуже добре розумію, що ти кажеш.

— Я пропоную тобі дружити. Подумай над цим, перше ніж дати згоду. Ні, не кажи зараз нічого… Поквапся, король чекає на нас.

Розділ вісімнадцятий

ВЕРЕСЕНЬ 1052 РОКУ

Літо наближалося до кінця, але нестерпна спека не спадала. Незважаючи на грози, що накочувались одна за одною, жнива минули добре, і зерно вже лежало в коморах. Нарешті Франція побачила, як примара голоду віддаляється. На велику радість знаті й сільських жителів, відбувалися численні свята; у цілому королівстві не вгавали полювання, човнові перегони, танці, ігри та всілякі інші змагання. Церкві не дуже подобався такий вияв безбожництва, і вона вхитрялася надавати всьому релігійного забарвлення, а народ, ця добродушна дитина, і там бачив нові розваги: він захоплено милувався пишними процесіями, золотом, яким пломеніло вбрання єпископів та інших князів церкви під час служб Божих просто неба, і йому здавалося, ніби він, слухаючи спів хору, чує ангельські голоси. Нова королева та її первісток принесли країні розквіт, і тепер церкви були переповнені дітьми, які дякували Богові й просили в нього благословення для своїх володарів.

Бодуен Фландрійський вдався до справжньої дипломатії, а графиня Адель виявила чималу настирливість, щоб Генріх згодився відпустити Анну до Руана, де мали хрестити сина Вільгельма та Матільди; Анну запросили бути хрещеною матір’ю в маленького Роберта. Насправді ця церемонія дуже влаштовувала короля: відсутність зятя та сестри давала йому змогу краще підготуватися до уроку, який він хотів дати Байстрюкові.

На початку вересня Анна вирушила в дорогу в супроводі численного почту: капелани, лікарі, зброєносці, придворні дами, годувальниці, няньки, швачки, музики і, звісно ж, Олена та Ірина. Олена нікому не дозволяла брати на руки маленького Філіппа — за її словами, найкращу дитину, яку вона тільки бачила після своєї любої княжни.

Довга королівська валка посувалася під пекучим сонцем; його гарячий подих ледве гасили густі крони лісів, крізь які вони проїздили. Валка часто зупинялася, і Анна та її супутниці купалися в Сені. Анна знову була така сама бадьора, струнка, тільки її більші груди свідчили про те, що вона стала матір’ю. Королева пишалася сином, який був напрочуд жвавим і неабияким ласуном.

Граф Валуа теж увійшов до почту королеви. Хоч Анна не дуже й домагалася цього, король радо дав згоду, воліючи, аби його могутній васал якийсь час побув якомога далі від нього. Госленові Шонійському король наказав особливо пильне стерегти маленького принца, а той поклав цей обов’язок на Пилипа, до якого з дня на день переймався дедалі більшою любов’ю. Хіба могла не зворушити Гослена відмова Рубцюватого піти на службу до короля? Пилип сказав, ще надає перевагу родині Шонійського перед розбещеною компанією королівської варти.