Анна Киевская
Шрифт:
Пилип мало не виказав себе, коли побачив дитину на руках в Олени. Ця жінка підозріливо оглянула його й звернулася до нього своєю мовою. Він боявся, щоб вона не помітила своїми проникливими очима його надмірної радості, коли він почув рідну мову. Пилип удав, ніби нічого не зрозумів, і привітався по-французькому. Годувальниця зітхнула й знову почала наспівувати колискову, яку наспівувала до Пилипового приходу. Воїн Ярославової дружини, почувши цей спів, пішов, ледь стримуючи сльози. В лісі його пойняв смуток, ще глибший за той, що його Пилип пережив після одруження дівчини, через яку він відмовивсь навіть від думки про власне
Тамуючи душевний біль, він блукав по лісовій порослі й збивав мечем папороть, листя якої м’яко, граційно падало на землю. Пилипа огортав міцний запах рослинного соку. Тільки в останню мить він побачив худющого старого чоловіка, що накинувся на нього з такою силою, яка його здивувала. Пилип звів на незнайомця сповнені сліз очі й, не виказавши жодного подиву чи гніву, випручався. Потім таким спокійним, байдужим голосом, що чоловік аж здригнувся, прошепотів:
— Ти шукаєш смерті?
— Ні, я смерті не шукаю, але якщо така воля Божа й ти — посланець Господній, то я згоден на все.
— Ще трохи, і я, мабуть, стану його знаряддям. Хто ж ти, йолопе сердешний, що отак став мені на дорозі?
— Я людина серед людей, дерево серед дерев, рослина серед рослин. Їхні страждання — це мої страждання. Знищуючи їх, ти знищуєш творіння Господнє.
— Гадаєш, дерева й рослини страждають так само, як і люди?
— Вони страждають, як усе, що живе на цьому світі в ім’я великої слави Божої. Я знаю мову своїх друзів з рослинного світу — від наймогутнішого дуба до найтендітнішої травинки, знаю мову тварин, мову вовка, якого люди не люблять і всіляко переслідують.
Пилип сховав меча в піхви й сів на пень, задумливо роздивляючись старого.
— У дитинстві я, як оце й ти зараз, розмовляв із деревами в лісах мого краю. Я розповідав їм про своє горе й радощі, і це давало мені полегкість. Я був певен, що вони мене розуміють.
— І ти мав слушність. Коли б ти був уважливіший, то у відповідь почув би їхні щирі зізнання.
— Ет, то були дитячі вигадки. Я виріс і давно вже не звіряюсь ні деревам, ні людям.
— Мабуть, настала слушна хвилина. Той, хто багато років живе в лісових нетрищах, може почути все.
— Іди своєю дорогою, тут нема чого слухати!
— Як слуга Господній, що самітником живе тут, я повинен допомагати тим мені подібним, хто впадає в розпач. Твій розпач начебто великий. Чи не хочеш позбутися бодай частки свого тягаря?..
— Я хотів би, але не можу.
— Я не наполягаю. Тоді чи не бажаєш помолитися зі мною?
— Якщо тобі цього хочеться, я згоден. — Пилип підвівся.
— Куди ти зібрався?
— Туди, де ти молишся.
— Озирнися довкола. Все тут — творіння Бога Творця. Хіба крони оцих дерев — не склепіння його церкви, а мох — не килим його, а пташиний спів — не гімни його? Бог живе скрізь, і повітря, яким ми дихаємо, наповнене його любов’ю. Молімося, сину мій, попросімо його, аби він дав спокій душі твоїй. Навколішки!
Самітник і воїн довго молилися. Коли Пилип підвівся, йому полегшало на серці, прояснилося в голові. Щиро подякував він ченцеві, а той поблагословив Пилипа й відпустив.
Коли Пилип наздогнав валку, на землю вже спустилася ніч, тепла й лагідна; в небі мерехтіли зорі, і декотрі котилися, сиплючи іскрами, долі. Валка зупинилася на узліссі біля якоїсь річки, і Анна та жінки з її почту, весело сміючись, заходилися при світлі повного місяця хлюпати на себе водою.
Рауль де Крепі, сховавшись за гіллям верби, що спадало в річку, не спускав очей з королеви. Голизна молодої жінки, яку він нарешті роздивився, збудила в нього непогамовне бажання. Даремно вона ставиться до нього так зневажливо, відбивається від усіх його залицянь, відмовляється від його товариства й воднораз залюбки збавляє час з Олів’є Арльським, який ділить ліжко з її чоловіком! Він, Рауль де Крепі, все одно колись заволодіє нею, покаже їй, що справжній чоловік може зробити з жінкою; вона, як і інші жінки, ще стогнатиме під ним і проситиме пощади!
Шурхіт, що почувся поруч, відвернув його увагу від підглядання. Рауль одразу ж насторожився, схопивши широкого мисливського ножа, з яким ніколи не розлучався, й зачаїв дихання. Якийсь священик за деревом, що погано його прикринало, задер полу сутани й, поїдаючи очима жінок у воді, рукоблудив. Рауль, ледве стримуючи сміх, дивився на дебелого ченця, а той, спливаючи потом і хекаючи, силкувався завдати собі втіху. Коли чернець нарешті домігся свого, його поросяче хрюкання привело до тями графа, і той розреготався. Бідолашний чернець так злякався, що мало не звалився в річку, але встиг іще схопитись за гілля, дивом утримався на ногах, а тоді із задертою сутаною накивав п’ятами. Ця метушня сполошила королівську варту; воїни прочесали все довкола, але побачили тільки потолочену траву та поламані гілки.
З допомогою служниць Олена витерла й одягла королеву, яка відмовлялася надягти верхню сукню, занадто важку для цього теплого вечора. Анна розслабилася, закинула назад голову й, ні про що не думаючи, дозволила зачесати себе. Вона втішалася легкістю, що охопила її тіло, лагідністю ночі й красою французького неба, з якого час від часу падали зірки. Вона гнала від себе спогади про Новгород… Ні, їй не треба більше думати про свою втрачену країну!
Анна зібрала довкола себе складки широкої вуалетки, яку Ірина накинула їй на коси, й підвелася. В сяйві вогнів вона й сама у своїй сукні та яскраво-червоній вуалетці, що ворушилась від кожного її руху, була схожа на полум’я. Всі пильно дивилися на неї, особливо чоловіки. Вона підійшла до прикрашеного листям стола з наїдками й сіла на складаний стілець із високою спинкою. Перед нею вкляк слуга з цебриком із напахченою водою, в якій королева пополоскала пальці; тим часом другий слуга подав їй шматок білого полотна, й вона витерла руки. Птиця була добре підсмажена, та й приправлена лісовими травами зайчатина виявилася вельми смачною. Анна залюбки з’їла перські сушені персики та абрикоси, що їх прислав їй брат Всеволод, і випила п’янкого вина, запропонованого графом Провансальським.
Королева подала знак, і Гослен Шонійський, який стояв віддалік, підійшов ближче.
— Чи не бачили ви любого Олів’є? Я хотіла б послухати музику.
— Я не бачив його від самого ранку, королево, але зараз пошлю по нього.
— Дякую, вельможо. Як почуває себе ваш син? Він одужав після того, як упав з коня?
— Цілком. Він знову сів у сідло, так ніби нічого й не сталося. Сердечно дякую вам, що ви піклуєтесь про мою родину.
— Олена сказала мені, що ви маєте у своєму домі надійну людину з дуже потворним обличчям, яка щиро віддана моєму синові.