Аргонавти Всесвіту
Шрифт:
“А час минає, час минає, кисню лишається менше й менше…”
Мама, мила мама, вона вже, напевно, одержала листа від Галі. І якщо вона навіть сердилася, докоряла своїй доньці за те, що Галинка наперекір усьому потай забралася до астроплана і вирушила в міжпланетну подорож, то, напевно, тепер уже давно простила їй. І коли Галя потай готувалася до польоту і старанно вивчала все, що стосувалося Венери і інших планет, — мама повірила, що її донька справді вирішила стати астрономом, і охоче допомагала їй знайомитися з інструментами і складними приладами обсерваторії. Бо мама завжди дуже любила свою доньку і прощала їй різні витівки. І, одержавши листа, також простила. І тепер навіть, можливо, пишалася нею: Галинка — учасник міжпланетної подорожі, її хвалить сам академік
Микола Петрович, мабуть, також дуже незадоволенні! він сердиться… А що трапилося з ним самим в астроплані? Навіщо він викликав їх вибухами? Ах, як погано все це сталося, яких дурниць вона наробила! Замість того щоб допомогти милому, доброму Миколі Петровичу в якійсь біді, вона сама ще полізла в небезпеку, примусила всіх турбуватися про себе… і час минає, час минає, незабаром не буде чим дихати…
Зрозуміло, і Вадим Сергійович, і Ван Лун розшукують її — і не можуть знайти. Вадим Сергійович хвилюється, куйовдить волосся — він завжди запускає руку у волосся, коли починає хвилюватися. Звичайно, Вадим Сергійович частенько говорить їй неприємні речі, пускає різні шпильки, але Галя чудово знає: він робить усе це тільки тому, що хоче приховати від інших, як ставиться до неї насправді. Вона добре це знає, ще на Землі знала, коли Вадим Сергійович говорив з нею про “особисте”, і завжди затинався при цьому, і так смішно, зворушливо червонів. Неможливо зрозуміти, чому він, відомий вчений, так ставиться до неї, звичайної студентки. Ну, те, що їй він подобається, в цьому немає нічого дивного: він такий розумний, надзвичайний дослідник, не кажучи вже про те, які в нього вдумливі очі і м’яке, лагідне обличчя. А от що він знайшов у ній?.. Просто жах, про що вона думає зараз, коли час минає й минає і запас оксиліту дедалі більше виснажується…
А Ван Луна вона завжди трошки боялася, раніше більше, а тепер менше, але все одно ще боїться. Він такий серйозний і насмішкуватий, не такий, як Вадим Сергійович, той наче сірник: спалахнув, покричав, посердився трохи — і заспокоївся одразу. Ван Лун зовсім не такий. Він дуже рідко сердиться, але тоді Галя не наважиться бодай словом заперечити йому. І дуже рідко також сміється, тому вона цінує кожну його посмішку. А коли б Ван Лун знав, де вона зараз, він обов’язково врятував би її, вже давно допоміг би їй, і не доводилося б думати, що час минає і витрачається дорогоцінний кисень…
І ніхто не довідається, що сталося з нею і як вона потрапила сюди, бідолашна Галинка, і що то за дивні, незрозумілі камінці, які весь час світяться! Таких на Землі немає, навіть сам Вадим Сергійович не визначив би, що це таке. Дивовижні камінці!
Рука Галі намацала біля себе один з них. Дівчина піднесла камінець ближче до очей, стиснула пальцями в товстій гумовій рукавичці. Не дуже міцний камінець, навіть трошки кришиться під натиском. І світиться. І, здається, навіть ледь-ледь теплий — чи це тільки враження таке, а не насправді? Ну, звичайно, адже ж пальці не відчувають ніякого тепла. Чому ж вона раптом вирішила, що камінець теплий?
Галя збагнула: дивне відчуття тепла, яке немов випромінює камінець, виникає тоді, коли вона підносить його зовсім близько до очей. Тоді здається, що прямо в очі ллється тонке, приємне тепло. Дивовижні камінці! Треба буде обов’язково показати їх Миколі Петровичу і Вадиму Сергійовичу… так, показати, а от як це зробити? І час минає, час минає… от, якщо б вона не загубила радіопередавач, тоді так легко було б покликати на допомогу…
Цікаво, чи ж далеко вона зараз перебуває від астроплана? А може, хтось із товаришів ходить, розшукуючи її, поверхнею Венери, там, нагорі, прямо над нею… Стоп! Чому вона раніше про це не подумала? Адже Галя прекрасно пам’ятає, як добре вона чула під час вилазки в лісі і Сокола, і Ван Луна на досить великій відстані. А тоді ж вона не включала переносного радіопередавача, вони обходилися
“Якщо чомусь стане погано чути, Галю, це означає, що зменшилася напруга від мініакумуляторів. Тоді треба її підвищити. Ось тут, біля пояса, прикрита клапаном, є маленька ручка. Переведіть її направо — і напруга підвищиться. До речі, таке підвищення збільшує й радіус дії установки”.
Уникаючи робити зайві чи різкі рухи, Галя відшукала цю ручку і перевела її до краю направо. Скавчання дитинчат тварини всередині печери зробилося майже одразу гучнішим. Ага, це при підвищеній напрузі приймач у скафандрі більше посилює звуки. Все правильно. До речі, як добре, що звуки її голосу не вийдуть з шолома — потвора нічого не почує, адже ж у неї немає приймача!..
— Товариші, чи чуєте ви мене? — голосно вимовила Галя, вкладаючи в ці прості слова всі свої надії. — Товариші, це я, Галина, — продовжувала вона — і враз спинилася, до краю вражена.
Мінливе, але яскраве блакитнувате світло раптом залляло всю печеру. Кожен камінець, який до того вилучав рівне і спокійне слабке сяйво, тепер видавав яскраві пульсуючі хвилі блакитнуватого світла. Це світло тремтіло, змінювало свою силу, то пригасаючи, то знову спалахуючи, воно наче відповідало своїми коливаннями на слова дівчини. Кожне її слово викликало нові й нові світлові хвилі. Щойно Галя змовкла — камінці в стінах і склепінні печери, незчисленні блакитні ліхтарики, одразу заспокоїлися, пригасли і знову лише м’яко миготіли в темряві, немов крупні світляки.
Зацікавлена Галя повторила ще кілька разів одне й те ж саме слово:
— Товариші!.. Товариші!..
Камінці знову спалахнули, хвилі блакитнуватого світла линули від стін і склепіння, вихопивши з мороку найдальші кутки печери. І Галя виразно побачила на мить те, що діялося посередині її.
Там лежала величезна тварина, та, яка бігла слідом за нею вздовж підземного ходу. Вона повільно ворушила в повітрі своїми довгими і тонкими вусами-щупальцями. А біля неї копирсалося із десяток маленьких тварин завбільшки з крупного собаку. Вони трохи нагадували ведмежат, — такі ж самі жовто-бурі, круглі, незграбні. Проте загадкові хвилі світла, що залляли печеру, зникли так само раптово, як і з’явилися. Вусата потвора разом зі своєю родиною знову занурилась в темряву, ще непроникливішу після яскравого світла.
— Товариші! — ще раз голосно мовила Галя. Вона так зацікавилася дивовижним світловим явищем, що навіть на час забула про небезпеку, яка загрожувала їй.
Знову яскраві блакитнуваті хвилі світла прокотилися по всій печері — і знову згасли. Проте Галя цього разу встигла помітити, як занепокоєна незвичним мінливим світлом потвора тривожно заворушилася. її довгі щупальці збуджено звились у повітрі. Дівчина почула, як загрозливо заревіла потвора, як вона підвела голову, озираючись.
— Е ні, досить експериментів, — уже тихо проговорила Галя Рижко. Втім, і ці неголосно вимовлені слова вчинили той же самий чарівний ефект. Незчисленні камінці в стінах і склепінні яскраво спалахнули, вилучаючи хвилі блакитного світла. І тепер Галя встигла помітити, що камінці світилися не всі разом, а якось по черзі, теж хвилями, як ото хвилями хилиться долу од вітру висока стигла пшениця в полі.
Але не на чудесні камінці дивилася зараз, затамувавши подих, дівчина. Вона з жахом побачила, як вусата потвора з грізним ревінням піднялася і огледілася. Потім тварина повільно повернулася і так само повільно поплазувала вздовж печери. І хоча блакитнувате світло вже згасло, Галя ясно бачила в сутінках, як потвора, діставшись однієї із стін, рушила вздовж неї, обмацуючи стіну вусами. її широкі лапи-гребінці прочісували пухкий грунт, відкидаючи вбік крупне каміння, наче піщинки. Одна з задніх лап потвори безсило звисала і тяглася за тулубом: тварина не користувалася нею.