Аргонавти Всесвіту
Шрифт:
Так, у Ван Луна лишалося не дуже багато надій.
Галя впала в одне з цих проваль, — тут сумнівів не було. Де ж вона могла бути після цього? Якщо вона розбилася під час падіння, тоді було б знайдене її тіло. Якщо падіння не завдало шкоди їй, тоді Галя відгукнулася б на крики Ван Луна і Сокола, почувши їх. Проте дівчина не озивалася, і тіла її в проваллях також не було, — Ван Лун пильно оглянув дно обох нір, освітлюючи їх промінням свого прожектора. Що ж тоді лишається?
Ван Лун згадав, як Сокіл висловив припущення відносно потвори, що нападала на міжпланетний корабель під час їх вилазки. Так, Галя впала сюди, на дні проваль
Тривога дедалі більше охоплювала Ван Луна. Досадніше за все було те, що ця тривога заважала спокійно думати, зважувати, міркувати. Треба було опанувати себе. Він ще нічого як слід не знає, все це самі догадки, припущення. Зараз вони здаються похмурими мов ніч; трохи згодом — можуть змінитися, поступитися місцем для інших, бадьоріших. Як це говориться в старій китайській пісеньці:
Обірвалась дорога, зник твій шлях,
Але поглянь, — знов стежечка з’явилась;
Коли й до дна ти вичерпав всю воду,
З глибин проб’ється нове джерело!
Треба шукати таку нову стежечку надії, треба шукати нове джерело сподіванок! Перевіримо ще раз.
Переносний радіопередавач знайдений тут, біля цього провалля. Але ця нора не така глибока, як друга. І сліди тварини зникали не тут, а саме біля другого провалля. А може, потвора рушила цією другою норою, не тією, куди звалилася Галя? Може, дівчина, впавши, відкотилася вбік і згори її важко помітити, а сама вона знепритомніла і тому не відповідає?.. Все може бути. Треба спробувати ще покликати її: а що, коли за цей час вона вже опритомніла?
Нахилившись над проваллям, Ван Лун гукнув:
— Галю! Відгукніться, Галю!
Мовчання. Як і раніше, чути лише дзижчання і невгамовне стрекотіння незчисленних комах. Галя не озивається. Так, будемо перевіряти далі.
Яскраве проміння нагрудного прожектора Ван Луна освітило темне дно першого провалля, — того, біля якого був знайдений передавач. Ні, нічого не видно, крім… крім округлої ямки в пухкому грунті на дні. Вона нагадує слід людського тіла. Можливо, це відбиток тіла дівчини, що впала туди згори? Але куди ж тоді вона зникла? Адже сліди потвори губилися не тут, а біля другого провалля!
Ось вона, нова стежечка надії. Звичайно, відсутність Галі лишалася поки нерозв’язною загадкою; проте відпадало інше, найстрашніше припущення, що дівчину схопила потвора. Так, тепер можна було діяти.
Ван Лун навмисне особливо пильно перевірив своє спорядження: коли хочеться поспішати, треба робити все повільно і акуратно. Китайська приказка говорить: “Якщо тричі не обміркуєш вчинок свій, потім завжди шкодуватимеш!”
Автоматична гвинтівка з розривними кулями — є. Запасний резервуар з Оксилітом прив’язаний на спині. В основному резервуарі запасу оксиліту вистачить на дванадцять годин дихання; запасний дасть іще шість годин, — не для нього самого, а для Галі, в якої заряд оксиліту вже виснажувався. На спині — переносний радіопередавач. Він добре укріплений ремінцями. Три атомітні гранати на поясі — є. Запасні обойми з патронами — в сумці на боці. Всі прилади діють бездоганно, все в порядку. Можна вирушати.
Ван Лун включив переносний
— Товариші, вирушаю на розшуки вниз, у провалля. Не знаю, чи будете чути мене далі. Грунт може гасити сигнали. Втім, не турбуйтеся. Все буде гаразд. Підтвердіть, що чули мене, прошу!
Наступної ж таки миті він почув короткий хрипкий звук. Один, другий… Так, Риндін і Сокіл відповідають йому.
Ван Лун знав, з якою тривогою чекають його повідомлень Риндін і Сокіл, які залишилися в астроплані. Яка шкода, що радіоустановка корабля зіпсувалася під час падіння астроплана і струсів, яких завдала ця проклята тварина, коли вона нападала на корабель! І не було часу полагодити пошкодження, тому він і не може почути голоси товаришів. Добре, що хоч в них працює радіоприймач, який приймає його сигнали. А передавач може надсилати йому у відповідь тільки оці хрипкі звуки. Так, у путь!
Ван Лун прив’язав надійним вузлом до найближчої стрункої цикадеї міцний капроновий канатик з вплетеними до нього дерев’яними перекладинками і опустив його кінець в провалля. Канатика цілком вистачило до самого дна. Включивши нагрудний прожектор, Ван Лун почав спускатися.
Ось воно, пухке, вкрите опалим листям і уламками гілок дно. Ось округла ямка в ньому. А чи немає ще слідів? Яскраве проміння прожектора освітлювало кожну вм’ятину, кожен камінець. Сліди, де ж сліди Галі, якщо це справді відбиток її тіла?..
Є! Ось вони!
У пухкому грунті виднілися сліди гумових чобіт з їх характерними металічними підківками. Дівчина пішла в широкий підземний хід, вона йшла легко, вільними кроками: значить, обидва падіння не завдали їй шкоди. Гаразд, але навіщо вона вирушила в цей тунель, чому не залишилася на дні провалля чекати допомоги?
Підземний хід не заглиблювався далеко. Мабуть, він тягнувся весь час метрах у п’яти—шести під поверхнею Венери, не глибше. Про це свідчив і пухкий вологий грунт, і численне коріння дерев, що звисало зверху і з стін тунелю.
Сліди Галі було виразно видно протягом метрів двохсот, до місця, де тунель роздвоювався. Тут вони одразу зникали. Даремно Ван Лун намагався відшукати бодай один відбиток гумового чобота: все було немов заметено широкими смугами, наче величезна мітла пройшлася підземним ходом. Ця мітла знищила всі дрібні сліди. Ван Лун зазирнув у одне розгалуження, в друге… Його спостережливе око відзначало всі особливості, всі деталі. І він немовби бачив на власні очі те, що тут відбувалося.
Галя швидкими кроками йшла тунелем до його розгалуження. Тут вона зупинилася в роздумі, — мабуть, міркувала, куди саме їй іти далі. Пішла вона нібито наліво, — сюди скерований останній відбиток чобота. А з правого відгалуження виповзла якась велика тварина, яка важко тягла свій тулуб пухким грунтом. Тому слідів Галі більше не видно, тварина повзла тим самим ходом.
Усе це зрозуміло. Неясно одне: чи пощастило дівчині уникнути зустрічі з твариною, чи вона зіткнулася з нею? Чи, може, вона тікала, а тварина наздогнала її? Знову тривожні, невтішні догадки, що аж ніяк не радують… Втім, відповідь на це можна дістати тільки в тому разі, якщо йти далі слідами цього підземного велетня, який плазував уздовж тунелю. Так, а що ж, до речі, являє собою цей тунель? Очевидно, він також не може бути природним.
“Вважаю, нора крупної тварини, — знову подумав Ван Лун. — Чи не тієї, про яку розповідав Микола Петрович?..”