Аргонавти Всесвіту
Шрифт:
Вона рухалася під стіною, повз вихід з підземного ходу, далі, далі в напрямі до застиглої в нервовому напруженні дівчини, яка нерухомо лежала за плескатою скелею, міцно стискаючи в руках свою останню надію — гвинтівку. Становище було безвихідним, потвора в своєму русі попід стіною відрізала єдиний шлях відступу до підземного ходу. Ще кілька хвилин — і вона опиниться тут, вона помітить дівчину, і тоді…
Неквапливо
А страховище все наближалося. Здавалося, що потвора почала чути недалеко від себе незнайому, чужу істоту, ворога, її щупальці мелькали, наче блискавки, лапи ще ширше загрібали грунт, каміння відлітало в сторони, наче снаряди, вдаряючись із гуркотом об скелі.
“Припустити, щоб ця мерзенна потвора схопила мене і вбила? Ні, не бувати такому!”
Галя прицілилася якнайкраще. Вона обрала надійну ціль — у верхній частині голови тварини, між лютими її очима. Дівчина пам’ятала, що рани в голову звичайно бувають найсмертельнішими для тварин. Крім того, при такому прицілі вона встигне за кілька секунд випустити з гвинтівки в цю точку не менше десятка куль. Не промахнеться ж вона з такої невеличкої відстані!..
Потвора наближалася, її віддаляло від дівчини не більше як метрів п’ятнадцять—двадцять. Галя завмерла. її примружене праве око знайшло і тримало пряму лінію, що з’єднувала мушку на стволі гвинтівки і обрану нею точку на голові тварини між очима. Тепер хай стане трохи світліше, перед пострілом треба краще бачити…
— Стій, огидне страховище! — голосно крикнула дівчина. Яскраві хвилі світла слухняно попливли печерою. Так, ціль узято вірно. Все добре видно.
Немов під час учбової стрільби, Галя акуратно натиснула на курок. Сухий постріл пролунав коротко й чітко — і відгукнувся довгою завмираючою луною в глибині печери. Щось ударилося об скелю, за якою лежала дівчина, впало біля неї разом з відбитими скалками каміння.
Галя глянула — і похолола. Це була її куля! Деформована, сплющена, проте це була вона. Значить, куля з гвинтівки не пробила череп потвори, відскочила від нього?.. Потвора зодягнена в панцир?..
Гаразд, нехай буде, що буде! В магазині є ще чимало куль, Галя знайде місце, куди їх всадити, в око, чи що… Не може бути такого, щоб ця потворна тварина була цілком вкрита невразливим панциром!
Постріли з автоматичної гвинтівки лунали один за одним, як короткі кулеметні черги. Галя вціляла вище і нижче, лівіше і правіше. Мусить же, мусить нарешті знайтися вразливе місце на тілі потвори!
Проте кулі й далі все так само відлітали назад, рикошетували, відбивали кам’яні бризки від скель печери. А розлютована тварина з гучним ревінням посувалася вперед, роздратована ударами куль об її панцир. Щупальці звивалися в повітрі, наче довгі батоги, лапи з силою врізувалися в грунт. Ось потвора вже всього в п’яти-шести метрах від дівчини, яка лежить за плескатою скелею…
Одна з широких лап, наче закутих у панцир, злетіла високо вгору, замахуючись майже над
Руки дівчини похололи. Гвинтівка здавалася неймовірно важкою, такою важкою, що Галя вже не в силах була підвести її і знову стріляти. її нерви здали: це було надто жахливо! Потвора зодягнена в панцир, який не можуть пробити кулі!..
Знесилена Галя в одчаї опустила голову в шоломі на руки, на непотрібну тепер гвинтівку. Глухий стогін вихопився в неї.
І немов відповідаючи на нього, загадкові камінці в стінах і склепінні печери спалахнули неспокійним, хвилястим світлом, яке залляло нерухому постать дівчини в скафандрі і занесену над нею зодягнену в панцир лапу потвори.
Розділ шостий,
присвячений описові подорожі в надрах Венери, куди вирушив Ван Лун у розшуках Галі Рижко, а також тим труднощам, які зустрів мандрівник під час цієї подорожі.
Ван Лун у роздумі стояв перед круглим проваллям. Сюди чи не сюди? Він оглянувся. В кількох метрах виднілося друге провалля, теж кругле, теж глибоке. Обидва вони вели кудись у надра Венери. Обидва, здавалося, були не природного походження, а зроблені живими істотами, як величезні нори. Та й Сокіл підтвердив це припущення, коли вони разом з ним знайшли тут переносний радіопередавач Галі Рижко:
— Безумовно, якісь нори невідомих страховищ. Ван, це не природні печери! Дивіться, стінки пухкі, легко осипаються. Я певен, що цими норами користуються тварини — і весь час підновлюють їх, розчищають.
Так, припустимо, що обидва круглі отвори в грунті є початками підземних ходів. Проте в який з них спускатися? Де розшукувати Галю?
Розмовляючи з товаришами, Ван Лун намагався втішити їх, заспокоїти їх, вселити певність, що Галя жива й неушкоджена, що вона тепер чекає на допомогу. Можливо, мовляв, вона ховається від якоїсь небезпеки, можливо, в неї бракує сил повернутися без допомоги товаришів. Так говорив Ринді-ну і Соколу Ван Лун, так думав і він сам, доки не знайшов біля одного з цих отворів переносного радіопередавача Галі. А тоді напрям думок Ван Луна змінився, хоча він і не сказав про це жодного слова товаришам. Навіщо?
Якщо Микола Петрович просто дуже турбувався про Галю, яку він встиг щиро полюбити за її моторність, веселий характер, кмітливість і безпосередність, то Вадим Сокіл буквально не знаходив собі місця. Ван Лун ясно розумів: це була не тільки тривога за товариша, який потрапив у небезпеку. Це було щось більше. І хоч би як приховував Сокіл свої почуття до дівчини, вони проривалися і в його збуджених запитаннях, якими він засипав Ван Луна, і в лагідних словах, якими він згадував про Галю. Сказати Вадиму, що у самого Ван Луна лишалося дуже мало надій, — означало завдати йому глибокого суму.
Ні, поки ще можна на щось сподіватися, — говорити Соколові про тривогу Ван Луна було не слід. Досить і того, що Ван Луну з великим трудом і лише за допомогою Миколи Петровича вдалося відговорити Сокола від його настійливого наміру вирушити разом на розшуки дівчини. Знервований експансивний геолог не розумів, що він буде тільки зайвим тягарем для Ван Луна, якому під час розшуків довелося б водночас і піклуватися про товариша, — до речі, дуже мало пристосованого для небезпечних подорожей.