Археоскрипт (на украинском языке)
Шрифт:
– Iдеться не про ту високу культуру, яку ви, археологи, маєте на увазi, коли говорите про бронзовий чи залiзний вiк, - продовжував Туо.
– Культура, похована в Сахарi, - набагато вища за сучасну цивiлiзацiю...
Археолог кинув запитливий погляд, але нiчого не сказав.
– Якщо ця гiпотеза...
– почав Лаконтр, але Туо не дав йому докiнчити.
– Зрозумiйте, що це не гiпотеза, а цiлком достовiрнi вiдомостi! пiднiс вiн голос.
– Сахара - це майданчик, на якому було зведено Центрум мiсто-суспiльство, мiсто-державу...
– Нiчогенький
– Так i мiсто ж було нiчогеньке - сягало до стратосфери, i жило в ньому кiлька мiльярдiв людей. Важко припустити, що навiть пiсля вибухiв кваркових бомб там нiчого не залишилось. Але припустiмо, що так i сталося температура, не менша, нiж та, що виникає в надрах зiрок, за кiлька секунд розплавила, злизала, випарувала грандiозну споруду, але ж кратера нема? Отже, те, що в глибинi кори - залишилося. Бункер "Археоскрипт" безперечно вцiлiв...
– Пробачте...
– пiдвiвся археолог.
– Може, ви поясните... Я вперше чую про мiсто... як ви сказали?
– Центрум.
– Троя, Бiблос, Вавiлон, Сiдон, Баальбек - цi назви менi щось говорять.
– А Центрум... Даруйте, нi в яких джерелах...
– Джерела є, навiть зображення i плани.
– Може, ви маєте на увазi легендарну Вавiлонську вежу? Чимало художникiв малювали її, звичайно, з уяви...
– Я бачив репродукцiї, - вже тихiше заговорив Туо, - Вавiлонська вежа то дитяча забавка супроти Центрума... Хоча, як подумати, може, це - пам'ять про Центрум? Вiдгомiн велетенської споруди, про яку наступнi поколiння пам'ятали, як про давнiй сон... Це iмовiрно. Бо на якому ж грунтi з'явилась легенда про Вавiлонську вежу, що сягала до неба? Тiльки темнi люди, не знаючи справжньої причини, акт руйнування приписали боговi...
Туо розповiв археологовi про свою планету Фiлiю, про знiмки Центрума, якi ще й досi зберiгаються в тамтешньому музеї. I особливо детально - про Археоскрипт - своєрiдний лист потомним поколiнням людей...
Археолог слухав якось напружено, нервово. По всьому видно було, що вiн не вiрить жодному слову Туо, але вдає, що це його цiкавить.
Коли Туо замовк, господар побарабанив пальцями по мапi.
– Центрум... Центрум... А що ж, це цiкаво...
– зиркнув на Лаконтра i не договорив.
– ...цiкава вигадка?
– докiнчив за нього Туо, i археолог аж стрепенувся, бо це була його думка! Саме так вiн i подумав: вигадка... Говорiть, будь ласка, те, що думаєте, - продовжував Туо, - я не ображусь.
– Нi, чого ж...
– зам'явся археолог, - все це дуже цiкаво, звичайно, i коли б у мене зараз не було iнших важливих планiв...
Туо встав - стрункий, красивий, як лотос.
– Не вiрите, ви менi не вiрите й на макове зерно. А те, що Центрум iснував та ще й довгi тисячолiття, так само достовiрно, як i те, що у вас у кишенi запрошення на симпозiум африканiстiв - думка про нього муляла вам останнi хвилини.
Археолог почервонiв, хотiв щось сказати, але тiльки миркнув. Справдi в кишенi в нього було запрошення, справдi - вiн про це
– Незвикле, неймовiрне може здатися божевiллям або якоюсь мiстикою, сказав Туо, i археолог вiдчув, що в нього починає болiти голова.- Але все-таки... Центрум був.
– Ви - як Галiлей, - спробував пожартувати археолог.
– "А все-таки вона крутиться!" Робер, прошу вiтати Луїзу, - поспiшив попрощатися господар.
– I Марту.
Лаконтр подякував, i вiн i Туо потиснули археологовi спiтнiлу руку i вийшли.
– Що з ним сталося?
– мiркував уголос Лаконтр.
– Студентом був такий запальний, романтичний... Коли б йому тодi сказали, що в центрi землi можна знайти етруський саркофаг - почав би копати, не вагаючись!
– Мiж людьми стiни, перегородки...
– сумовито сказав Туо.
– Недовiр'я i страх. А сокира вже лежить нагострена...
21
На вечорi Фiлiї Робер Лаконтр, наливаючи з напiвпорожньої пляшки шкалик рому, сказав до Туо:
– Знаєте, ви менi нагадуєте плавця, який гребе проти сильної течiї... Я вип'ю оцю чарочку за ваш успiх. Вперед, проти водоспадiв i течiй!
Туо кивнув головою i усмiхнувся. Вживання мiцних напоїв було для нього незрозумiлим явищем, якимось нонсенсом. I це ж вiн ще думав, що Лаконтр потрошку смокче ту саму пляшку. Не знав, та й усi iншi не здогадувались, що хитрий Робер кожного разу тихцем доливає її.
– А менi уявляється пiщана гора, - обiзвалась Анiта, - величезна така, i пiсок дрiбненький-дрiбненький. Хочеш зiйти на неї, але вхопитися нi за що, ноги грузнуть, пiсок осипається, тече i зносить назад...
– I все-таки не дамося, щоб той пiсок засипав нас!
– Мартинi великi очi сяйнули заповзятливим блиском.
– Вище голови, в мене з'явилась ще одна iдея!
Всi з цiкавiстю подивилися на неї: на її усмiхнене обличчя, на бiлi руки, що гладили смугастого тигрика.
– Ну, ну, кажи, дитино, - кивнув Лаконтр, вiдсуваючи порожнього шкалика.
– Я пригадала отого iсторика, що написав книжку про Атлантиду... як же його...
– Леон Мендоса, дитинко!
– Так, так, саме Леон Мендоса. Вiн чи не все зiбрав про Атлантиду, починаючи з Платонових дiалогiв. Iдеться вже про атлантидологiю. Часто пише про це в журналах, газетах. Видно з усього: людина енергiйна i цiлеспрямована. Може, вiн пiдтримає?
...Леон Мендоса прийняв раннiх вiдвiдувачiв у бiблiотецi. Книжковi шафи, вмонтованi в стiни, поглядали корiнцями товщик i тонших книг, на тлi широкого вiкна з тонкими рамами вдалинi вимальовувався силует собору. Сам атлантолог був уже чоловiк лiтнiй, проте швидкий у рухах; коли говорив увесь час жестикулював, неначе виконував комплекс вправ. Обличчя з орлиним носом помережано зморшками.
– Це я подала думку нашому шановному гостевi познайомитися з вами, сказала Марта, опускаючись на стiлець.
– Вашi дослiдження всього, що стосується Атлаитиди, оригiнальнi припущення i гiпотези... дуже зацiкавили нас.