Археоскрипт (на украинском языке)

Бережной Василий Павлович

Анiта обвела всiх запитливим поглядом i тривожно спитала:

– Що сталося, Марто?

I вже уявила, як навiдались сюди тi... Як прискiпувались i до Марти, i до її батькiв...

– Марто, я тривожусь, скажи... I не усмiхайся через силу, я ж бачу, що тобi не до смiху...

Марта раптом заплакала. Великi блискучi краплi тремтiли на її чорних вiях i падали на груди.

– Це я так... особисте...

Анiта пiдсiла до подруги, взяла її руку в свою:

– Ну, заспокойся, Марто, годi.

Марта подивилася на Туо i заговорила:

–

А скажiть, чи так буває на вашiй планетi, щоб от... ну, любляться двоє, хлопець i дiвчина, разом у коледжi, разом на канiкулах, одне слово, нерозлучнi... I раптом з нею трапилось нещастя, вона втрачає здоров'я, i ЇЇ вiдданий друг кидає її одразу, з моменту катастрофи... Звичайно, вона й сама не наважилася б утримувати його коло себе, знайшла б спосiб погасити в нього почуття, може, навiть вигадкою, брехнею. Хай би йшов собi у свiт шукати iншого, щасливiшого захоплення, хай був би щасливим - i то їй полегкiсть... А вiн же одразу, тiєї ж хвилини одвернувся, втiк, ганебно втiк, боячись своїх щедрих обiцянок... скажiть, невже i у вас таке буває? I я ж знаю, я кожною клiтиною вiдчула, як вiн злякався мого нещастя... Я перетлiла вся, в душi в мене згарище, а вiн тепер приходить i бреше, бреше, аби тiльки заглушити свiй сором...

– Був П'єр?
– тихо спитала Анiта.

Марта хитнула головою, i знову покотились сльози.

– То було несправжнє почуття, - сказав Туо.
– I ви, Марто...

– Не подумайте, що я саме за ним шкодую, - перебила Марта.
– Менi тiльки боляче, що отак мiж людьми... А сам вiн став для мене зовсiм чужим. I марно натякав, спiвчував i радiв. Усе те фальшиве i нiкому не потрiбне. Хiба можна вiдновити Парфенон?

– А я торiк була в Афiнах, - обiзвалася Анiта, - в туристськiй подорожi. Так, Парфенон, певне, був прекрасний... Можна собi уявити, як там було урочисто...

Заговорили про славнозвiснi будови давнiх часiв i сучасностi. Храми в Баальбеку, Пантеон у Римi, Айя-Софiю у Стамбулi, Емпайр Бiлдiнг у Нью-Йорку... Показували Туо кольоровi картки i фото. Виявилося, що й Лаконтр кохався в старовинi, побував коло пiрамiд у Єгиптi i в Каїрському музеї. Луїза, ще дiвчиною, їздила до Рима i в соборi святого Петра бачила папський престол, пам'ятає його витi колони iз стародавньої бронзи.

– Все-таки вмiли люди будувати, та й зараз умiють, - сказав Лаконтр.

– Може, колись i новий Центрум збудують!
– додала Марта, глянувши на Туо.

– Ну, гаразд.
– Марта витерла хусточкою очi.
– Усi зiбралися - i люди, i звiрi... То, може, таки почнемо вечiр Фiлiї?

23

Дзвоник тиркнув так несподiвано, що Луїза мало не впустила тарiлку. Хто б це мiг бути в такий раннiй час? Робер, з'ївши перший снiданок, пiшов на роботу, до своїх павiльйонiв, а Марта й Туо щойно почали пити каву...

Луїза подрiботiла з кухнi по коридорчику до вихiдних дверей. Останнiм часом, упевнившись, що влада дiзналася про мiсцеперебування Туо i поки що не реагує, мабуть, вичiкуючи, всi тут потроху заспокоїлись i

майже зовсiм забули про обережнiсть. А що як це...

Господиня, затамувавши подих, вiдхилила круглу кришку вiчка i обережно зазирнула в нього. На ганку стояв пiдстаркуватий чоловiк в чорному костюмi; на лiвiй руцi - плащ, у правiй - портфель. Луїзу портфель трохи вiдлякував, але цивiльний костюм i плащ...

Прочинивши дверi, Луїза якомога спокiйнiше спитала:

– Вам до кого?

Незнайомець окинув її поглядом i сказав:

– Я хотiв би зустрiтися iз Туо... не знаю, на жаль, його iменi...
– I, певне, помiтивши, як розгубилася Луїза, додав: - Я археолог...

– Зараз дiзнаюся.- Луїза причинила дверi i, оглядаючись, почапала до їдальнi. Зачепила якесь вiдро чи банку, - здалося, наче хто бахнув з пiстолета.

Марта стала на дверях:

– Що там у мами?

Луїза, нiчого не вiдповiвши, зайшла до кiмнати, зачинила дверi.

– До Туо прийшов якийсь...
– прошепотiла.
– Каже, археолог.

Її тривога передалась i Мартi - дiвчина пiдiйшла до вiкна i обережно позирнула надвiр. Наче нiчого пiдозрiлого...

– Ну, що ж...
– Туо поставив на блюдечко чашку з недопитою кавою. Просiть, нехай заходить. Де ми його приймемо?

– Краще в моїй кiмнатi, - запропонувала Марта.

– Добре, ходiмо.

Луїза трохи заспокоїлась лише тодi, коли незнайомець, привiтавшись з Мартою i Туо, мирно сiв на запропонований йому стiлець.

– Я дуже радий нашому знайомству, - стримано кивнув вiн головою, - моє прiзвище Лабан, Фаусто Лабан, археолог. Менi багато розповiдали про вас i не приховаю - розповiдали в такiй iнтерпретацiї, що, правду кажучи, можна було подумати хтозна й що.

– Шизофренiк, манiяк, - усмiхнувся Туо.

– Був i такий дiагноз, - вишкiрив зуби Лабан i зiтхнув: - Людська обмеженiсть... Це просто дивно, яка вона чiпка - обмеженiсть, iнертнiсть... На шпальтах наукових i напiвнаукових журналiв обговорюються гiпотези i припущення про можливiсть життя на iнших планетах. Нiхто не заперечує, що серед мiльйонiв планет можуть знайтися й такi, на яких виникло життя, розвинулося i досягло свого найвищого рiвня - витворило мислячi iстоти i що цi iстоти антропоїднi. Це все в теорiї. А коли справдi з'явилася людина з iншої планети - не вiрять, вважають божевiллям. Та ще ж i не якась чужа мисляча iстота, а наш близький родич, наш брат!

Слухаючи балачку несподiваного гостя, Марта аж просяяла. Бач, все-таки й серед учених є розумнi люди! Таки не засипле пiсок невiри й скепсису... Намагалася не пропустити жодного Лабанового слова.

А вiн розповiдав про те, як зацiкавився особою Туо пiсля телепередачi, як ретельно вивчав iсторiю його хвороби, всiлякi записи й документи, як збирав вiдомостi в людей, якi хоч трохи стикалися з "сахарським феноменом". До речi, й вiдомий гiпнотизер вважає (археолог усмiхнувся), що до слiв Туо треба ставитися з довiрою.