Археоскрипт (на украинском языке)
Шрифт:
– Я хочу побувати на Землi.
– Я тебе розумiю, сину. I в мене була така мрiя...
I батько розповiв про свою наукову роботу, про дослiдження простору, часу, якi мали вiдкрити цiлком новi способи комунiкацiй. Туо з великим ентузiазмом включився в роботу. Йшлося про те, щоб використати кривизну просторово-часового континуума, викликати таке його заломлення, при якому намiченi точки зближувалися б миттєво. Це означало, що з Фiлiї можна б було перейти на Землю так само легко, як до сусiдньої кiмнати...
О,
Лаконтр випив малесенький шкалик рому, поставив на тарiлку.
– Цiлком фантастична iдея, - сказав, подивившись на Туо, який сидiв, замислившись, певне, ще пiд враженням спогадiв.
– Нiяких справдi наукових пiдстав...
– Але ж я тут, - випростався Туо.
– Хiба це не доказ?
Лаконтр знову взяв пляшку i налив шкалика. Цокнуло шкло.
– Ну, знаєте... Я вважаю вас... генiальною людиною. Але ж i колись у нас були генiї, причому дуже яскравi. От хоча б Леонардо да Вiнчi...
– А звiдки тато знає, - перебила Марта, - можливо, Леонардо да Вiнчi i з'явився з Фiлiї, його бiографiя невiдома. А все, що вiн робив, випереджало свiй час на цiлi столiття!
– Ну, знаєш...
– почав Лаконтр.
– Ти ще скажеш: i Свiфт, i Ньютон...
– А що ж?
– не вiдступала Марта.
– Може, й вони. Можливо, навiть Ейнштейн...
– Фантазуй, фантазуй.
– А цiкаво, що сказав би тато, коли б... ну, сто рокiв тому йому хтось доводив, що можна буде розмовляти через океан, та й не тiльки розмовляти, а й бачити, скажiмо, з Парижа те, що дiється в Монреалi... Та ось ми вдома бачили Експо-67! Що б тодi тато сказав?
Лаконтр ковтнув рому i лукаво поглянув на доньку.
– Е... що б я сказав? Мене ж тодi не було!
– Так це ж iще сто рокiв тому...
– Марта пiдвелася i, незграбно ступаючи, пройшла по кiмнатi.
– Тодi вже вивчали електричнi явища. А що, якби про телефон, радiо i телебачення хтось розповiв тисячу рокiв тому?
– Певне, спалили б живцем...
– пiдтримала Анiта.
– А тепер саджають до психiатрички...
– гiрко усмiхнувся Туо.
– Ну, а як же, як вам удалося?
– пiдвищила голос Анiта.
– Це вам так само важко зрозумiти, як, скажiмо, єгипетському фараоновi кiбернетичну машину.
– А все-таки?..
– допитувалась Анiта.
– Цiкава дитина, - усмiхнувся Туо.
– Ну, що ти зрозумiєш, коли я скажу, що ми винайшли просторово-часовий посилювач? Бачила мiй дiамант? Це головна деталь. Дати йому живлення, визначити точку координат i...
– Туо обвiв поглядом присутнiх, усi слухали його з зацiкавленням, навiть Луїза, яка й цього разу забула скинути фартушка.
– I що?
– не втерпiла Анiта.
– Що вiн посилює, цей прилад?
– Кривизну простору i часу. Можна миттєво перенестися в задану точку.
– Ой, так i у Нью-Йорк зовсiм же легко?..
–
Анiта прихилилась до його плеча.
– Налагоджуй апарат, любий... Менi так хочеться побачити Фiлiю!
Туо подивився на Лаконтра, що крутив у пальцях порожнього шкалика, i сказав:
– Я хотiв би перекинути на Фiлiю птахiв...
– Чого-чого, а птахiв ми вам пiдберемо. Як у Ноєв ковчег - усяких по парi. Тiльки працюйте... над цим своїм апаратом. Кажiть, яких матерiалiв треба ще - завтра ж замовимо. Я, по правдi кажучи, хоч i не вiрю в це, але для вас, Туо, готовий зробити все, що можу.
– Вiзьмемо голубiв!
– сплеснула в долонi Анiта.
– Це ж, мабуть, вони птахи твого дитинства.
– Це навiть важко уявити, - замрiяно промовив Туо, - лiси оживуть... Наповняться щебетом, посвистом, тьохканням, клекотом... Птахи перелiтатимуть з гiлки на гiлку, з вершини на вершину, кружлятимуть у нашому небi... О, якби менi побачити птахiв у фiлiйському небi! Анiто, я був би найщасливiшою людиною...
– А як би порадiли дiти...
– обiзвалася Марта.
– Дiти люблять птахiв i тварин, бо дiти ближчi до природи.
– Дорослi теж люблять, - сказав Лаконтр.
– Ви помiчали, якi в собак розумнi очi? А в коней? Уночi проти свiтла - великi зеленi смарагди...
Не втерпiла й Луїза, оглянула всiх веселими очима, ще й пiдморгнула:
– А менi найбiльше до вподоби курчата, гарно смаженi!
Всi, окрiм Туо, засмiялися на цей кулiнарний дотеп. Вiн же неначе й не чув: йому згадувалися казки, i бiлi птахи дитинства долали холодний космiчний простiр.
18
– Ох, i кумедний!
– Ну, й пустун!
– Бач, який бешкетник. Ти ж її порвеш!
– Нiчого, нехай грається...
Туо i Марта, смiючись, спостерiгали, як левеня тягало по килиму Анiтину сумку. Вчора вона забула її на канапi. Малий левчук надибав, схопив та й понiс у зубах по кiмнатi. Крутить мордою, наступає лапами, спотикається, падає, а тодi схоплюється i знову "полює" бiдну сумку.
– Цирк! Атракцiон!
– смiється Марта, ходячи перевальцем, наче качка, слiдом за левеням.- Ату його!
Коли це стриб - тигреня. Лежало на крiслi, поклавши морду на лапи, водило жовтими очима за сумкою, - а вона так i мелькає!
– i не втерпiло. Тигреня схопило ротом одну м'яку ручку, левеня - другу, та й ну тягнути в рiзнi боки. Уперлися лапами в килим, нацiлились веселими очима... Ох, i потiха!