«Аристократ» із Вапнярки
Шрифт:
Після полудня лист Ховрашкевича був готовий. Адам уважно вислухав його зміст і захоплено вигукнув:
— Просто чудово. Це ви Бальзак, а не я. Якщо ваша ласка, підпишіть ще й адресу своїм почерком. З мене пляшка! Конверти у мене в шухляді, Михайле Танасовичу.
Незабаром прийшов і Панчішка. У Масика настрій завжди святковий, а того ж дня був такий, ніби Майоліка придбала новий рожевий пуфик.
— То я пишу листа Клаві… За Кухлика, — похвалився Ховрашкевич.
— А може, напишемо іншого? — оглядаючись, запропонував Масик, який помирав від нудьги.
«Дорога Клаво, — розпочав Панчішка. — Ваша відповідь, яку ви надіслали 13.III 1970 року, на мене вплинула більше, ніж захист мною докторської дисертації
Я часто тепер на своїй персональній машині виїжджаю на околицю Пущі-Водиці чи Дарниці і там ловлю їх. Трапляються дні, коли привожу їх по сто, а то й по сто п'ятдесят штук. Ви запитаєте: «А для чого Ви їх, Адаме, ловите?» Я вам відкрию мою таємницю. Тепер можна сказати «нашу». Для пуху, Клаво, а не для пера. Коли ми з Вами візьмемо шлюб, то ви спатимете на таких м'яких перинах і подушках, на яких не спав ніхто в світі. Навіть президент Америки.
Ще хочу похвалитися, що я випікаю чудесні пироги з м'ясом і тістечка з ізюмом. Отже, Вам ніколи не доведеться займатися кондитерськими виробами: ні купувати їх, ні випікати…»
Через кілька днів Адам одержав листа. Він був куций, як заячий хвіст: «Не знаю, хто Вас призначив заступником міністра і як Ви зуміли захистити дисертацію, але дружиною я вам ніколи не буду. Вибачте, але я, як лікар, підозрюю, що у вас маніакальний стан. Раджу пити за півгодини перед їжею протягом трьох місяців галоперідол. Даю по-латині: Haloperidolum, а також вкладаю на всяк випадок рецепт. З привітом Клава В.».
Жарт був жорстокий і підлий. Дев'ять днів і дев'ять ночей з Адамових голубих, як айсберги в тропіках, довірливих очей текли рясні, не по-чоловічому щедрі сльози. Після цього йому й справді довелося вживати, але не галоперідол, бо його він ніде не міг дістати, а беласпон і еленіум. Після курсу лікування Адам зненавидів світ, усіх, без винятку, фіндіпошівців і, наче равлик, заліз сам собі в душу, надійно там сховавшись. Тепер він покладався тільки на себе і на «сто грамів для сміливості». Адам їх випивав удома і виходив на вулицю. Та на свіжому повітрі несподівано відчував, що для сміливості ста грамів малувато, і додавав ще стільки ж. Одного разу його в такому стані зустрів Ковбик.
— Так воно незабаром кінчить Глевахою, якщо не академією імені професора Ющенка, — сказав він.
Слова Стратона Стратоновича передали Адамові, і він більше не наважувався ні пити, ні підходити до жінок…
Цього разу Адам випив не лише для сміливості, а й для здійснення свого задуму, який виник у нього так несподівано, як з'являється на городі диня там, де сіяли огірки.
Кухлик сидів за столом іменинниці, як жокей на іподромі, і не спускав очей з жодної із дівчат, чим зовсім їх дезорієнтував: жодна не могла здогадатися, хто ж із них запав якщо не в душу, то хоча б у око приїжджого. Дівчат сиділо п'ятеро,
— Дівчата, — Адам, похитуючись, підвівся. — Я холостяк, — урочисто оголосив.
— Холостяк у відрядженні, — кинув хтось репліку, і всі зареготали.
— Ні. Я справжній холостяк. Можу показати паспорт. Я не одружений. І можу це довести: хто сьогодні піде зі мною, з тією я завтра йду до загсу, — несподівано закінчив Адам і сів, наче підсудний чекаючий вироку.
Під абажуром повисла така тиша, яка можлива тільки на профспілкових зборах та й то перед початком розподілу квартир. «Невже вони мені не вірять? Невже сприймуть мою пропозицію за дурний жарт?» — запитував він у самого себе. Але ж Ховрашкевич казав: «Головне у цій справі — сміливість. Навіть безглузда. Або нахабство. Це друге щастя».
— Я не жартую. Я серйозно. У Київ заберу. У мене там квартира, — викинув останні козирі Адам. — Однокімнатна. «Фіндіпош» дав. У будинку для вчених. Я не брешу.
— Ну і дає, — долинуло до нього.
— Будемо жити в Києві. Майже в самому центрі. Там наші всі живуть, — падаючи в ліжко і в забуття, говорив уже до подушки Адам.
…Ранок над колишнім райцентром починається раніше, ніж про це повідомляють календарі. Адам лежав під райськими кущами, схожими на магнолії. Поруч нього плавали чи то гуси, чи то лебеді, намальовані на стіні, очевидно, райцентрівською знаменитістю. Ніяк не міг зрозуміти, де ж він. Голова тріщала і розколювалася, наче кавун, наповнений соками і сонцем. Страшенно хотілося пити. Адам повернувся на бік. Поруч нього хтось лежав.
— Хто ви? — перелякано запитав Адам, наткнувшись на щось м'яке і тепле.
Пам'ять у нього за ніч випала, як у алкоголіків перед похміллям, і він ніяк не міг прийти до тями.
— Хто ви? — повторив.
— Єва, — сказала вона. — Я твоя Єва, Адаме.
— Я вас не про одяг питаю, — розсердився Баронецький, гадаючи, що з нього знову кепкують, — Як вас звати?
— Євгенія. За паспортом, — мовила вона. — А в житті Єва. Вам показати паспорт?
Адам від паспорта відмовився, тільки ще раз зміряв її очима і не повірив їм: Єва була надзвичайно гарна, Адам — повна протилежність їй.
— Ти обіцяв на мені одружитись, Адаме, — мовила тихо Єва. — Усі хлопці і дівчата чули.
Адам заплакав.
— Ти що, відмовляєшся, Адаме? — перелякалася Єва.
— Я плачу від щастя, Єво, в яке не вірю, — мовив Адам і заплющив очі.
Він лежав і намагався спростувати міф: Єва створена першою, Адам — другим. Бог у неї вклав весь свій талант, тож вона вийшла божественною. На Адама у нього вже не вистачало ні сил, ні натхнення…
Карапет сяяла, як начищена алюмінієва каструля з припаленої сторони.
— Як там моя ідея? — поцікавився Сідалковський, не піднімаючись з ліжка.
— Ви про місячник торгівлі? — перепитала Карапет, підправляючи рукою верхню копицю зачіски, яка загрозливо скочувалася набік. — 3 мене, Сідалковський, могорич. Ви не напрасно хліб їсте. Я премію получила, — вигукнула вона. — Хочете, підемо в кіно чи в «Коржі з маком»? Так нове кафе називається. Тепер мені в магазині всі завидують і не вірять, що то я придумала. А я призналася, квартирант, кажу, — з Мері слова сипалися, як горох із сівалки, — то він вигадав. Студент. Вищих курсів.