«Аристократ» із Вапнярки
Шрифт:
— Тут перегоріли чотири літери?
— Так, Єво. Чотири.
— А тут, Адаме, всі літери? «Діод»?
— Тут усі, Єво. Це магазин електротоварів.
Єва зайшла в ліфт. Він був великий і голий, як парубоцька квартира. Тільки стіни, електролампочка і вмикачі. Про Адамову квартиру цього не можна було сказати. Господар умеблював її за останнім словом журналу «Сім'я і клопоти». Вона хоч і мала всього чотирнадцять метрів, але здалася Єві спочатку удвічі більшою. Єві тут подобалося все. Особливо фікуси і френзлі на покривалі.
— Гарно! — схвалила Єва і почала негайно переробляти все
Їй, наприклад, здалося, що шафа стоїть там, де повинне стояти ліжко. А ліжко захопило місце стола. Єва забажала, щоб на столі завжди у великій і глибокій мисці лежали яблука, як натюрморт.
У хвилини інтимної близості Єва говорила про себе в третій особі, хоч любила себе в першій.
— Адаме, — казала вона, — розвесели Єву. Єві сумно.
Адам не знав, як це робиться, і тому робив стойки на голові, але це Єву не тішило.
— Адаме, Єва хоче кави, — казала вона. Коли він з'являвся на порозі кухні, додавала: — І яблук. Принеси Єві яблук.
Вона засинала у нього на грудях. А він боявся ворухнутися, щоб не збудити дружину, і так з розплющеними очима лежав біля неї цілу ніч.
Вранці вони поспішали у рідний для Адама і далекий та незрозумілий для Єви «Фіндіпош». Адам ще й досі не вірив у своє знайдене щастя. Воно для нього було таке ж несподіване, як і одруження. В одній руці Адам ніс портфель, другою тримав Єву з таким виглядом, ніби до його рук потрапила царська пектораль із скіфської могили. Адам йшов, і на його обличчі плавала така гаряча посмішка, від якої у лоточниць тануло «Ескімо».
Адам від природи був неговіркий, а тепер від щастя зовсім занімів. Розмовляла одна Єва. Він слухав її, ніби райських пташок у садах Семіраміди.
— Адаме, Єві боляче, — казала вона. — Відпусти Єві руку.
Він відпускав Євину руку, але не спускав з неї очей.
— Єво, присядь. Ось тут, — показав він на лаву. — А я збігаю до Стратона Стратоновича. Візьму відпустку. На три дні.
— Адаме, на три дні, мало.
— Потім я візьму тарифну. На цілий місяць. І ми поїдемо з тобою до самого Чорного моря. Аж в Одесу. А може, навіть у Харакс, як путівки будуть.
— Мені буде сумно. Візьми Єву з собою.
— Стратон Стратонович цього не любить. У нашій установі працюють одні чоловіки, Єво, — повідомив по секрету Адам.
— Я хочу на них подивитися, — підвелася Єва.
— Ну, що ти там не бачила, Єво? Вони там усі такі, як я.
У Єви очі стали круглі й такі великі, що Адам побачив, як у них відбивалося все фіндіпошівське гасло з усіма знаками оклику. Хтось виглянув у вікно, здається, Масик. Коли побачив Адама з жінкою, не повірив шибці — негайно розчинив вікно навстіж. Сумніву не було: Адам стояв у скорботній позі над якоюсь красунею і, як здалося Панчішці, плакав. Ця гіперболічна Масикова звістка рознеслася по «Фіндіпошу» зі швидкістю радіопередач аматорів-короткохвильовиків. Навіть офіційно стриманий Нещадим і той припав до шибки. Помилки не було. Адам стояв перед дівчиною, не випускаючи її рук, і гаряче чи то клявся, чи в чомусь її запевняв. Єва не нагадувала фіндіпошівцям ні сестри, ні — тим більше — Адамової мами. Вона була значно молодша за Адама. Він гладив її по голівці, як безтямно закоханий, що провів тут ніч і не
— Єві буде сумно, — мовила тихо Єва.
— Адам скоро повернеться, — відповів він їй так, як усі закохані, що наслідують одне одного.
Адам ніс заяву Стратонові Стратоновичу. Він написав її власноручно, хоч з епістолярним стилем, як і з граматикою, не дружив. Але після двох листів до лікарки із Сум, написаних Ховрашкевичем і тихим Панчішкою, він більше нікому не довіряв. Заяви, листи й кохання йому давалися нелегко, але він боровся з цим, як зі старим арифмометром, що постійно не вибивав однієї цифри. У цифрах Адам кохався. Він їх любив майже так, як колись жінок, тільки довіряв їм більше — цифри його ніколи не підводили. І якби не заслуги й досвід Бубона та не повага Стратона Стратоновича до людини, якій було ближче до пенсії, ніж до стипендії, то головбухом у «Фіндіпоші» став би Баронецький, а не Бубон.
Адам увійшов у «Фіндіпош» і незчувся, як опинився у дворі. Зробив ще одну спробу. Вона кінчилася тим самим. Серце в Адама забилося, щастя змінилося передчуттям страху. Йому здалося, що він втрачає чіткість логічного мислення і тільки-но віднайдену, але ще не відкриту до кінця Єву. Дивне передчуття охопило усе його єство і, здавалося, передалось навіть портфелеві, що несподівано затремтів у руках. Почалося легеньке запаморочення, як цe буває у молодих поетів після першої випущеної в світ книжки.
Кухлик перелякано присів, намагаючись упіймати логічний кінець, як спінінгіст, котрий перерізав «бороду» з жилки, думаючи, що там має бути два кінці, а їх утворилося раптом чотири, і жоден не розмотувався, тільки заплутував жилку ще більше, ніж до цього. Адама почав переслідувати панічний страх. Той страх, який охоплює людину на самоті в лісі чи в човні, де несподівано для себе виявляєш, що щезли весла, а попереду водоспад. Ти починаєш гребти руками, а тоді кричиш своє улюблене на всі випадки життя «Рятуйте!», хоч розум тобі й підказує, що це безглуздо, та Адам не стримався і закричав:
— Єво!
Єва зірвалася з місця, як міліцейська машина, і врізалася в двері «Фіндіпошу» з такою силою, що вмить вилетіла через запасні і потрапила прямо в обійми Адамові…
— Адам! — сказала Єва.
— Єва! — сказав Адам.
— Адаме, тобі погано? — запитала Єва.
— Єво, мені хороше! — відповів Адам.
У голові Адама просвітлішало, як у людини після страшного сну: автомобіль виграв, а гаража нема.
— Як тут гарно! — промовила Єва. — Тут як у раю, Адаме!
Вони підійшли до єдиного райського дерева, що росло на подвір'ї «Фіндіпошу». Єва глянула у вольєри з написами по-латині. По-латині Єва не читала і не любила. Їй подобався тільки один шрифт — кирилиця, але вона не знала, що він так називається.
— Адаме, це водяний пацюк? — вказала вона пальцем на якусь руду тварину з оголеним задом, як в орангутанга із зоопарку.
— Ні, Єво. Це ондатра.
— Ніколи б не подумала, що ондатра така потворна тваринка, а видає такі гарні шапки.