«Аристократ» із Вапнярки
Шрифт:
Сідалковський згадав той день, коли Мері примчала з крамниці, де вона торгувала бакалією, й розповіла Сідалковському про збори. Директор їхнього магазину мріяв стати ініціатором нового оригінального починання. Він був категорично проти тижня чи декади «Продавець і покупець — будьте взаємно ввічливі!», а тому вимагав від колективу:
— Щось нове, щось оригінальне. — І загрожував преміальними тому, хто щось путнє придумає.
Тоді Сідалковський через Карапет і подав ідею: провести місячник під девізом «Гроші люблять обіг, а товар — господаря!»
Директорові
— Нічого, — сказав Сідалковський, перехиливши чарку імпортної горілки, що мала виїхати за кордон, але не встигла. — Премія буде наша. Ікра варта свічок, — закінчив він, закусюючи бутербродом.
Мозкових звивин у Сідалковського було багато, майже стільки, як ідей, і тому він ніколи взагалі не падав духом, а коли це стосувалося фраз, то й поготів. Узяв лист паперу, витяг ручку і гарним почерком написав: «Місячник культурного обслуговування закінчимо достроково!»
— Щоб місячник не зірвати, — порадив, старанно виводячи знак оклику. — Запропонуйте своєму директорові ще й таке: «У нашому магазині для зручності покупців працює німий продавець». Це бажано повісити на дверях. А директор нехай оголосить відділ німого продавця. План виторгу я вам гарантую…
Місячник у райторзі набув величезної популярності, а разом з ним — і Карапет. Вона стала ініціатором змагання, її портрет помістили в стінгазеті «Терези і здача». Були негайно замовлені рекламки, транспаранти, проведені летучки і наради. Незабаром ініціатива самохідь перекинулася на територію сусіднього району. Сідалковський, дізнавшись, що місячник харчовиків проходить під гаслом «Місячник — за тиждень!», не втримався, випрасував свої штани, надраїв, як він любив казати, черевики і негайно відправився в райхарчоторг. Від такого примітивізму його просто нудило.
Він переступив поріг з виглядом працівника держторгінспекції по контролю за якістю продуктів і звелів секретарці (яка перед тим, як сюди влаштуватися, очевидно, пройшла закритий конкурс «Краса та врода»):
— Поставте, будь ласка, до відома вашого начальника, що в приймальні чекає Сідалковський.
— Одну хвилинку, — секретарка кліпнула віями, від яких по приймальні розійшовся приємний прохолодний вітерець, щезла за чорним дерматином і в ту ж мить з'явилася знову.
— Будь ласка, товаришу Сідалковський. Заходьте. Калістрат Полікарпович чекають на вас.
Ми не будемо до подробиць описувати зустріч директора райхарчоторгу і Сідалковського. Директор у нашому романі ніякої ролі не грає, тож лише двома-трьома словами скажемо: Сідалковський у кабінеті буквально закипів. У нього піднялася така температура, що на директорському чолі рясно виступив піт…
Потім директор довго тис руку Сідалковського і промовляв:
— Товаришу Сідалковський, зараз, цієї ж секунди помилка буде виправлена. Анго, — звернувся він до дівчини з віями «сизе крило», яка Сідалковському інтенсивно сподобалася, але ради ідеї він готовий був іти на деякі втрати. — Анго, негайно передайте на всі харчоблоки, щоб познімали старі
— Але ці висять у нас лише три дні, — спробувала заперечити Анга.
— Анго, — глянув директор на неї поглядом, протилежним батьківському. — Місячник проходитиме під девізом… Пробачте, як ви сказали, товаришу Сідалковський?
— Точність порції — ввічливість харчовика, — відчеканив Сідалковський, круто повернувся і, задоволений сам собою, вийшов, навіть не глянувши на постать директора, що набрала форми старого лекала.
Вдома Сідалковський скинув піджак і повалився на ліжко, як статуя, не згинаючись у корпусі. В квартирі Карапет постійно змагалися два різних запахи: дешевих парфумів і цигарок «Дездемона». Їх Мері палила на ніч, і вони своєю концентрацією постійно душили Сідалковського.
— У райторзі, — переодягаючись за шафою, повідомила Карапет, — вам, Сідалковський, пропонують роботу.
— Яку? — перепитав він.
— Розповсюджувати лотереї…
Сідалковський скривився так, ніби надкусив гнилий, хоч і свіжий на вигляд помідор. Мері його обличчя не бачила і тому спокійно продовжувала:
— Вони сказали, що у вас не голова, а кабінет міністров. Чому б вам і справді не спробувати? Все одно ніде не работаєте!..
— Мері, — сказав він, — вийдіть із-за шафи і гляньте сюди…
Вона вийшла і почала перелякано озиратися.
— Гляньте сюди, — показав він на себе. — Мері, ви об'єктивна, як суддя, котрий на щось надіється. Ще раз гляньте на мене і скажіть: Сідалковський — і продаж лотерейок, хіба це не святотатство? Мері, це парадокс. Мене природа-матінка ліпила не для того, щоб я лотереї продавав…
— Але комусь продавати нада…
— Треба, Мері. Але чому ви думаєте, що цим повинен займатися я, Сідалковський? Моя зовнішність мене спонукає до більшого…
— Але вами уже цікавився Вася Саприкін. Наш участковий. Він так і сказав: «Муся, хто у тібя живьот?» Він мене називає Муся. А я йому кажу: «Студент». Правильно, Сідалковський?
— Правильно. Тільки треба додавати: вічний.
— Що «вічний»?
— Вічний студент з одним хвостом з античної літератури.
— Так ви мені скажіть, підете чи ні? — Мері, нарешті, натягла на себе сукню з такими переливами, що в очах Сідалковського з'явилися зайчики.
— Я, Мері, не вписуюсь у ландшафт лотерейного колеса. — Сідалковський підвівся і підійшов до етажерки, де лежали його вічно модні запонки у вигляді автомобіля «ролс-ройс» першого випуску.
— У що не вписуєтесь?
— У ландшафт, — повторив Сідалковський. — Є таке німецьке слово. У перекладі на українську означає краєвид. Краєвид з лотереями зблідне на моєму тлі.
— А-а, — махнула рукою Мері. — Кажіть простіше.
— Освіта не дозволяє… Незакінчена вища.
— Вам вона все не дозволяє.
— Таке селяві, — театрально розвів руками Сідалковський. — Чим більше знаєш, тим менше можна.