«Аристократ» із Вапнярки
Шрифт:
— Ми придумаємо, Єво, ще кращі. Наш «Фіндіпош» тепер думає над тим, щоб шапки були кольору герінус канаріа [6] .
Єва цього терміна не знала, як і Адам. Але він чув його від Ховрашкевича, і тому цей загадковий колір їм активно сподобався.
— Ми робимо тут усілякі досліди… — таємниче почав Адам і прошепотів їй щось на вушко.
— Ну? — вимовила Єва, так і залишивши розкритим ротика у вигляді червового туза. — А хіба це, Адаме, можливо?
6
Канарка.
—
— Це ваш учений?
— Так, — відповів Адам.
— А ти з ним знайомий, Адаме?
— Знайомий, — відповів не без гордості Адам, але, згадавши листи, написані Ховрашкевичем, відчув себе кепсько.
— Цікаво! — Єва дивилася на ондатру. — Адаме, а для чого ви це робите?
— Ми виводимо нові сорти ондатр, — сказав Адам.
— Але ж ондатра не яблуко!
Раптом Адама хтось гукнув. Він підвів голову. З вікна висунулася патлата бородата маска.
— Адаме, що це? — запитала Єва.
— Це наш художник. Даромир Чигиренко-Рєпнінський, — прошепотів Адам.
— Ой, як цікаво! — млосно сказала Єва і сама не помітила, як вийшла назад через парадний хід на тополину алею.
Адам у цей час мовчки приймав потиски рук своїх колег, промовивши тільки два слова: «Так! Одружився». Але зробив це з такою гордістю, що навіть одруженим захотілося й собі повторити цей своєрідний процес.
— Звідки твоя красуня, Адаме?
— З Індустріальної Балки, — сказав Адам. Він поставив портфель у коридорі, на якому негайно з'явилась табличка: «Портфель перевірено — тарані нема!» — і щез по той бік Стратонових дверей.
— Ну, що ж! — звуками єрихонської труби заговорив Стратон Стратонович. — Про ваш подвиг я вже начувся. Вітаю! Вітаю! — кинув він у простір два останніх слова, ніби наперед знаючи, чим такі одруження кінчаються.
— Дякую, — Адам, переминаючись з ноги на ногу, стояв, як символ смирення і покірності.
— Як це ви на таке наважилися? — Ковбик запихкав цигаркою, мов паровоз. — Мабуть, грамів п'ятсот, не менше, перед цим урізали!
— Уночі.
— Що вночі? — здивувався Ковбик.
— Женився уночі, Стратоне Стратоновичу.
— Уночі жінку і полотно не вибирають! — Ковбик попихкував цигаркою під самим Адамовим вухом. — Ну, що там у вас? Заява?
Адам кивнув. Стратон Стратонович мовчки взяв заяву і, масивно сідаючи у ще тепле крісло, прочитав уголос:
— «Прошу надати мені відпустку в зв'язку з тим, що я женився на три дні», — Ковбик замовк і глянув поверх окулярів, ніби вивчаючи Адамове обличчя. Воно набрало кольору томатного соку із помідорів «диво ринку» і застигло. — Всього на три дні? — перепитав Стратон Стратонович.
— На три, — ледь вимовив Адам, бо відчув, що серце підкотилося аж у самісіньке горло і забилося там. — Відповідно до закону…
— Та я не про відпустку, — махнув рукою Ковбик. — Одружилися на скільки?
Кухлик розгубився, як абітурієнт на
Адам ішов вулицями Києва такий щасливий, наче здав разом з Бубоном річний звіт непитущому ревізорові. У трамваї він купив два квиточки — один з них теж виявився щасливим. Адам непомітно для Єви сховав його з наміром при першій же нагоді з'їсти. Адам і Єва сиділи так близько одне біля одного, що поруч міг сісти ще хтось, третій, і не був би зайвим. В Адама очі світилися таким щастям, ніби в нього нарешті з 26-ти лотерей в одній співпала з виграшем серія, хоч номер не зійшовся на дві цифри. А ще з'явилося таке відчуття, ніби він не Адам Кухлик, а його далекий пратезко в тисячному ступені Адам, котрий жив на землі тоді ще один і міг вважати себе за найголовнішого бухгалтера на планеті.
Над планетою гуркотіли громи, а з неба падав град і оббивав листя та зелені пуп'янки яблук. У «Фіндіпоші» лаявся Ковбик, і від його голосу злітали з дверей таблички та викидали свої перші недоношені шепеони слабо схрещені їжаки.
«Життя — як лотерея, — думав Адам Кухлик, тримаючи міцно за руку Єву Гранат. — Коли сподіваєшся виграти карбованця, несподівано виграєш найбільшу суму. А коли мрієш виграти автомобіль — не виграєш нічого».
— Життя — наче плавання на вітрильнику, — сказав Сідалковський, коли, нарешті, знайшов адресу «Фіндіпошу», але не знайшов на тому місці самого філіалу. — Йдеш під норд-остом, а потрапляєш у зюйд-вест.
— Життя — це гра на більярді, — мовив Ковбик, дивлячись з неприхованою неприязню на свого улюбленця — Ховрашкевича. — Б'єш кульку в одну лузу, а вона потрапляє зовсім в іншу.
А життя й справді іноді дає такі несподівані повороти, що куди там п'яному водієві автомашини перед контрольно-пропускним пунктом державтоінспекції.
Змінилося життя не тільки в Адама і Єви, змінилося воно і в Сідалковського, і у «Фіндіпоші», що несподівано потрапив під чергову реогранізацію і був переведений із столиці у невеличке містечко із сучасно-індустріальною назвою Кобилятин-Турбінний (через два «н» у другому слові).
«Науково-дослідні інститути — ближче до виробничих баз!» — такий був черговий девіз цієї реорганізації, проти якого Ковбик у принципі нічого не мав, але тільки тоді, коли він не торкався «Фіндіпошу». В інших випадках він всяких реорганізацій боявся так само, як судів і анонімок.