Атомний вогонь над океаном
Шрифт:
Гаррімана звільнили, Брауна ізолювали, а Барн Кальман готувався до від'їзду на Ратакові острови. Неприємні балачки про продукцію атомного міста поки що було припинено.
Барн Кальман мав знову передати лабораторію В-24 Хрісу Брауну. Іншої можливості. не було. Він усе докладно обговорив з Біт і її батьком. Відкритий протест Стефсон вважав за таких умов недоцільним, бо всім трьом довелося б залишити атомне місто. Вони прийшли до висновку, що Варну Кальману треба на кораблі спробувати переконати батька відмовитись од експерименту.
За два дні перед від'їздом на Ратакові острови Барн подзвонив у гараж, щоб до нього прислали Тедда
— Я вже думав, що ви поїдете у південні моря і не попрощаєтесь з Теддом О'Брайєном.
— Я ж повернуся, Тедд. А втім, не сподівався, що мені пришлють саме вас.
— Ви ще мене мало знаєте, містер Кальман, — посміхаючись сказав О'Брайєн. — У гаражі мене підтримують. Куди ми сьогодні їдемо?
— У корпус 28, до професора Стефсона.
По дорозі Барн запитав шофера:
— Вам виплатили різницю в грошовій допомозі?
— До останнього цента. Виплатили всім. Але думаю, що в керівництві профспілки сидить усе-таки агент Шпрінгера. Не знаю тільки хто.
— Ви знаєте Ватфілда, того, хто заступив Гаррімана?
— Ватфілд? — Тедд свиснув. — Це ж шпрінгерівець.
— А Блум і Кассер? Цих двох науковців призначено на роботу в «бар привидів» разом з Ватфілдом.
Тедд не знав їх, але обіцяв дізнатися, що це за люди. Потім спитав:
— Шпрінгеру, певно, потрібен спеціально підготовлений матеріал з «бару привидів»?
— А я про це й не подумав, Тедд. Але Ватфілд вважається сумлінним науковцем. Він не може…
— Не може, не може! — презирливо засміявся шофер. — Можна все.
Барн Кальман промовчав. Ця думка його злякала. Молодий учений пригадав зауваження батька: «Добре, що Гарріман звільнився. Я йому ніколи не довіряв. Ватфілд працюватиме краще». Невже це має означати, що Ватфілд «поліпшить» результати аналізів, зроблених Гарріманом, дасть результати, потрібні для обгрунтування батькового експерименту?
— Над цим не варто багато думати, містер Кальман. Я не хочу сказати, що ми нічого не можемо змінити, але поки що знову переміг Шпрінгер.
Тим часом вони під'їхали до корпусу 28, і О'Брайєн зупинив машину.
— Мені чекати? — спитав він.
— Ні. В мене є ще одна просьба до вас, Тедд. Якщо це можливо, подбайте про Хріса Брауна.
— Можете на мене покластися, — відповів Тедд, потискуючи науковцю руку. — Я б його охоче взяв до себе, в спою сім'ю. Але цього не можна. Що залежатиме від мене…
Барн стояв перед великим корпусом, звідки долинав глухий гуркіт. Він натиснув білу кнопку і трохи зачекав, поки з гучномовця почувся голос Стефсона:
— Алло, хто там?
Барн назвав себе.
— Добре, що ви прийшли, — сказав професор у гучномовець. — Хвилинку. — Потім двері відчинилися, і голос Стефсона запросив Барна: —Підніміться на ліву галерею.
Глухе гуркотіння стало виразніше. Барн зачинив за собою двері, повернув ліворуч і піднявся на кілька сходинок угору. Через. другі двері він вийшов на галерею, про яку говорив Стефсон. Тут гуркіт трансформаторів просто оглушував. Барн глянув поверх бар'єра галереї у великий з кахляними стінами зал. Вікон у приміщенні не було. Воно освітлювалося вмонтованими в стіни плоскими світильниками-плафонами. Більше половини приміщення займали велетенські трансформатори. Підлога залу була, певно, набагато нижча від рівня вулиці, бо на галерею вели лише п'ять сходинок, а від підлоги до галереї було метрів десять.
Барн пройшов далі, гуркотіння
Молодий науковець оглянувся довкола, шукаючи двері. В стіні він побачив нішу, а поруч — ледве помітну кнопку. Барн натиснув кнопку, двері розсунулися. В приміщенні, яке відкрилося перед очима Барна, стояв Стефсон.
— Заходьте, Барн! — привітно запросив гостя професор і подав обидві руки. — Це дуже добре, що ви перед від'їздом зайшли до мене. — Стефсон провів Барна в тісну кімнату. В ній стояли два письмових столи і два крісла, а понад стіною тяглися книжкові полиці. Барн помітив двері, які вели, певно, в сусіднє приміщення.
— Хочу Вам дещо показати, Барн, — промовив Стефсон.
Обидва науковці сіли.
— Ще кілька днів тому, — почав Стефсон, — тут кипіла робота. Ваш батько сушив голову над проблемою керованого сполучення ядер, над проблемою, в розробці якої нас обігнали не тільки росіяни, а й англійці. Тепер ми віддаємо перевагу роботі над конструкцією так званої «чистої» бомби. — В голосі професора почулася гіркота. — А втім, облишмо цю тему, в ній мало приємного. Є теми набагато цікавіші. Потреба людства в енергії кожних тридцять років зростає вдесятеро. Запаси нафти вичерпаються дуже скоро, а запаси вугілля не тільки зменшуються, його ще й добувати важко. Замінити ці джерела енергії енергією води, сонячного проміння чи вітру й припливів неможливо. Запаси урану і торію — сировини для атомних електростанцій сучасності і найближчого майбутнього — років через сто п'ятдесят теж будуть вичерпані. Слід зважати ще й на те, що при нинішніх формах добування атомної енергії маса атомних відходів уже через кілька десятків років дорівнюватиме щодо випромінювання радіоактивності десяти мільйонам тонн радію на рік.
Стефсон підвівся з крісла, підійшов до дверей, відчинив їх і, пропускаючи вперед Барна, розповідав далі:
— Отже, треба шукати інших, багатших джерел енергії. Людство вже тримає в руках ідеальне джерело енергії. За допомогою вибухів можна досить легко звільнити гігантські маси ядерної енергії. При цьому атомні ядра легких елементів з'єднуються між собою, утворюючи важкі ядра. Воднева бомба, як відомо, запалюється за допомогою звичайної атомної бомби. Температура легких атомних ядер навколо водневої бомби сягає кількох сотень мільйонів градусів. Висока температура і високий тиск переборюють силу відштовхування, так званий потенціальний вал, і легкі атомні ядра сплавляються у важкі.
Але ми повинні добитися керованого процесу злиття ядер іншим шляхом. По-перше, різним видам палива не можна водночас надати температуру реакції, бо енергія звільнятиметься з блискавичною швидкістю, як у водневої бомби. По-друге, не можна користатися для запалення атомною бомбою, бо її велетенська сила вибуху зруйнує всі камери горіння і всю апаратуру. Як же нам розв'язати проблему?
Професор показав на дзеркало перископа, в якому було видно експериментальний зал, і повернув колесо довгого щита вмикання. Дзеркало розсунулося, і Барн побачив у залі велике, понад метр завтовшки, прозоре колесо, яке мало в діаметрі метрів п'ять. Усередині колеса містилося вузьке металеве кільце.