Атомний вогонь над океаном
Шрифт:
— Прошу тебе, тату. Я заручуся з Біт.
— Заручишся? — Професор невиразно гмукнув. — Дурню! Стефсони розставили тенета, а ти й піймався. Мене, мабуть, теж треба спитати?
— Не знаю, чи ти питав дозволу в свого батька.
— Це не має значення, — сердито кинув батько. — Невже ти нічого не розумієш? Адже Біт Стефсон тільки шпигує, випитує. Я ж не для того викликав тебе в Мехіко-Занд, щоб ти попав до рук цих… людей!
Барн спалахнув, хотів щось відповісти, але батько випередив його:
— Не думай, що ця дівчина любить тебе! Смішно! Вона просто виконує доручення
— Не завжди добре й гарно заглядати за лаштунки, батьку. — Слово «тату» Барн не міг вимовити. — Я вже давно збагнув, що ви запросили до атомного міста Варна Кальмана не як науковця. Але в мене є свій розум, який мені підказує, що Стефсон дуже великий спеціаліст, я б сказав, видатний учений. А Біт розумна, вродлива, приємна дівчина, в усякому разі, значно сердечніша й людяніша, ніж багато інших знайомих мені жінок. Я вже не хлопчисько. Твої натяки, батьку, ніби вона шпигує за Брекдорпом чи за тобою, це, пробач, безглуздя!
Кальман з хвилину мовчки дивився на сина.
— Я покладав на тебе великі надії, — нарешті знову заговорив він. — Бачив, як ти поступово виправдовував їх, і був щасливий. Ти вчився, займався спортом, мав можливість подорожувати. Це мені коштувало багато грошей. Усе життя я працював заради тебе. І ось тепер, замість того, щоб допомогти мені прославити своє ім'я, ти перекинувся у ворожий табір, хочеш виступити проти мене. Заради вродливого личка, заради… Я і сам не знаю заради чого. — Професор, старий, втомлений, охоплений відчаєм чоловік, безсило опустив руки.
Поведінка батька, його щирий і глибокий біль зворушили Барна. Йому було ясно, що батько женеться за привидом, а Брекдорп і Вільсон хочуть використати його честолюбство для свого бізнесу.
— Я ж не вимагаю від тебе, щоб ти негайно порвав з Біт Стефсон, — знову почав Кальман після тривалої паузи. — Дай їй зрозуміти, що ми бачимо їхні наміри — її і батька. Мине деякий час, і Стефсон взагалі стане зайвим у Мехіко-Занді.
— Боюся, батьку, що честолюбство засліплює тебе.
— Я йду єдиним можливим для себе шляхом, а ти повинен іти зі мною, Барн. — Голос старого Кальмана знову став твердий, настійний.
— Але в кінці того шляху вченого Кальмана проклянуть, батьку. Дай мені договорити до кінця, прошу тебе! Я більше не студент, ось уже кілька років я сам науковець. Тобі доручено створити… чисту бомбу. Цього ти не зможеш зробити, тим паче за такий короткий час, який тобі дали. Що ж буде далі? Вони звертатимуться до твого честолюбства, використають твою химерну віру в ідею «американського століття», на яку світ не звертає ніякої уваги, щоразу висуваючи нові проблеми. Оцю твою фанатичну віру використають, щоб штовхнути тебе на шлях, який, — пробач батьку, що я змушений сказати це, — може зробити тебе злочинцем. Весь світ кричатиме про той злочин. І відповідати доведеться тобі.
Джек Кальман навіть не зміг одразу відповісти. Слова сина
Докори Барна призвели до зовсім протилежних наслідків. Спочатку Кальман завагався, але потім ще більше розлютився.
— Дякую, — сердито відмахнувся батько, коли Барн подав йому сірники, і запалив сигарету від електричної запальнички. Він кілька разів затягнувся і, оглянувши сина з голови до ніг, глузливо сказав: — Дуже добре, сину. Я недооцінив Стефсона, а тебе переоцінив. Ти говориш, немов обвинувач на суді. Певно, тебе надихала чарівна донечка Стефсона! — Кальман аж тремтів від гніву. — Ти чудово вивчив текст напам'ять, дуже добре. Ти вже й сам можеш так думати! Але це небезпечні думки, мій хлопчику. — Кальман ще раз кинув погляд на сина, рвучко обернувся і вийшов з кімнати.
Лише почувши, як грюкнули двері, Барн зрозумів, що батько пішов з дому. А тепер що? Він хотів попросити батька, щоб його залишили в атомному місті, не посилали на «Ізабеллу». Тепер це неможливо. Між ним і батьком — прірва.
Барн сів у крісло біля письмового стола і схилив голову на руки, його мучила думка, чи правильно він поводився з батьком.
Утретє за останні кілька тижнів у Мехіко-Занді завили сирени. В лабораторіях, робочих приміщеннях і конторах темно-червоні світлові сигнали кричали: «Тривога! Тривога! Тривога!» Гучномовці наказували негайно спуститися в сховища. За кілька хвилин атомне місто спорожніло.
Барн Кальман прямував підземними коридорами до сховища центрального будинку. Він сподівався зустріти там Біт.
У бункері В-15 молодого вченого хтось гукнув. Бари озирнувся і біля одного з столів побачив Тедда О'Брайєна, який привітно махав йому рукою, запрошуючи підійти. Кальман помітив біля того ж стола і Гаррімана. Досі Барн не мав можливості зустрітися з ним. Тепер випала нагода поговорити з науковцем.
Барн привітався з Теддом, потім з Гарріманом. Третій був той будівельник і вартовий, про якого недавно розповідав Тедд. Біля стола сиділи ще два чоловіки. Тедд відрекомендував їх:
— Фред Боттом і Джо Фоггі.
О'Брайєн сказав, що вони працюють на монтажі. «Мабуть, інженери», — вирішив Барн.
Коли Кальман сів, Гарріман кинув йому:
— Пробило швидкий нетрієвий інкубаторний реактор.
Барн висловив надію, що не сталося нічого страшного. Потім звернувся до Гаррімана:
— Нарешті, ми зустрілися. Кілька днів тому я заходив до вас у лабораторію.
— Я так і подумав. Тільки місце ви тоді обрали не підходяще. Вам, мабуть, Браун порадив зайти до мене?