Бійцівський клуб

Паланік Чак

Тоді я цього ще не знаю, знаю тільки про фари: фари вантажівки відносяться в пітьму, і мене відкидає спочатку в бік дверей, потім у бік торта і механіка за кермом.

Механік простягається на кермі в намаганні вирівняти машину, і свічі на торті гаснуть. Однієї прекрасної миті в теплому чорному шкіряному салоні зникає світло, наші крики зливаються в одному низькому тоні, що й низький стогін ревуна вантажівки, і ми вже нічого не контролюємо, не маємо вибору, керунку, рятунку, і ми мертві.

Чого б я собі побажав прямо зараз,

то це смерті. Я ніщо порівняно з Тайлером.

Я безпомічний.

Я дурний, і все, що я хочу і роблю, — речі.

Моє дрібне життя. Моя маленька лайнова робота. Мої шведські меблі. Я ніколи, справді ніколи нікому того не казав, але до зустрічі з Тайлером я хотів придбати пса і назвати його Антураж.

Ось наскільки гіршим може стати твоє життя.

Убийте мене.

Я хапаю кермо і вивертаю нас знову на зустрічну смугу.

Зараз.

Приготуйся до звільнення душі.

Зараз.

Механік бореться, щоби скерувати нас у кювет, а я виборюю довбане право померти.

Зараз. Захоплююче диво смерті, коли однієї миті ти ходиш і розмовляєш, а наступної ти — річ.

Я — ніщо і навіть менше.

Холодний.

Невидимий.

Відчуваю запах шкіри. Ремінь безпеки обкрутився навкруг мене, мов гамівна сорочка, і коли я намагаюся сісти, то вдаряюся головою об кермо. Це більш болісно, ніж мало б бути. Моя голова відпочиває в механіка на колінах, і, коли я дивлюся вгору, очі фокусуються на обличчі механіка — він усміхнений і веде машину. Я бачу зорі за вікном водія.

Руки й обличчя в чомусь липкому.

Кров?

Масляний крем.

Механік дивиться вниз.

— З днем народження.

Відчуваю дим і згадую про святковий торт.

— Я ледь не зламав кермо твоєю головою, — каже він.

Нічого зайвого: нічне повітря, запах диму, зорі, механік усміхається й веде машину, моя голова на його колінах, і раптом мені перестає здаватися, що я маю сісти.

Де торт?

Механік каже: «На підлозі».

Тільки нічне повітря і запах диму все відчутніший.

Я загадав бажання?

Прямісінько наді мною підсвічене зорями обличчя усміхається.

— Ці святкові свічки, — каже він, — вони все ніяк не згаснуть.

У сяйві зір мої очі прилаштовуються настільки, що я розрізняю, як дим тягнеться з маленьких вогників, розсипаних ковдрою навколо нас.

Глава 19

Механік із бійцівського клубу тисне на газ, женучи машину у своїй незворушній манері, і цієї ночі ми все ще маємо зробити щось важливе.

Дещо, чого маю навчитися, перш ніж цивілізація гекнеться, це як подивитися на зорі й довідатися, куди рухаєшся. Навколо спокійно, так ніби «кадиллак» іде у відкритому космосі. Мабуть, ми з’їхали з шосе. Трійко хлопів на задньому сидінні чи то вирубилися, чи то заснули.

— Ти здобув позажиттєвий досвід, — сказав механік.

Він

знімає руку з керма і торкається довгого рубця, що з’явився на моєму лобі після удару об кермо. Набрякло так, що очі майже закриті, і він пробігає прохолодними кінчиками пальців по рубцеві. «Корніш» підскакує на ямі, і біль наче ллється крізь очі, мов тінь від крислатого капелюха. Зім’яті задні ресори й бампер риплять і скрегочуть на тлі тиші на тих, що женуться нічною дорогою.

Механік каже, що задній бампер ледь висить на кріпленнях, його майже геть відірвало, коли зачепили передній бампер вантажівки.

Питаю: ця ніч — теж частина його домашнього завдання з проекту «Каліцтво»?

— Частина, — каже він. — Я мав принести чотири людських жертви і мав привезти порцію жиру.

Жиру?

— Для мила.

Що планує Тайлер?

Механік починає говорити — щирий Тайлер Дерден.

— Я бачу найсильніших і найкмітливіших людей, що будь-коли жили, — каже він, і його обличчя підсвітлено зорями з водійського вікна, — і ці люди заправляють машини й обслуговують столики.

Силует його чола, брів, вигин носа, очні западини, лінії очей, пластичний контур рота, що розмовляє, — усе це чорніє на тлі зір з водійського вікна.

— Якби ми могли зібрати цих людей у тренувальних таборах і закінчити їхнє виховання.

— Усе, що робить пістолет, — фокусує вибух в одному напрямку.

— У вас є клас молодих сильних чоловіків і жінок, які ладні віддати свої життя за щось. Реклама змусила цих людей гнатися за автівками й одягом, яких вони не потребують. Покоління працюють на ненависних їм роботах, щоби придбати те, що насправді їм не потрібно.

— У нашого покоління не було Великої війни чи Великої депресії, проте в нас є Велика війна духу. У нас є Велика революція проти культури. Велика депресія наших життів. У нас є Духовна депресія.

— Ми маємо показати цим чоловікам і жінкам свободу, поневоливши їх, і додати сміливості — залякавши.

— Наполеон хвалився, що може витренувати людей так, що ті віддаватимуть своє життя за шматок стрічки.

— Уяви, що ми оголосимо страйк, і всі відмовляться працювати, доки ми не перерозподілимо багатства світу.

— Уяви, що полюєш сохатого у вологих лісах навколо руїн «Rockefeller-центру».

— Те, що ти казав стосовно своєї роботи, — питає механік, — ти справді мав це на увазі?

Так, я мав це на увазі.

— Ось чого ми цієї ночі в дорозі, — каже він.

Ми — мисливський загін, і ми полюємо на жир.

Ми ідемо на звалище медичних відходів.

Ми їдемо до крематорію медичних відходів. Там, серед уживаних хірургічних серветок і перев’язок, серед пухлин десятирічної давнини, і крапельниць, і відпрацьованих голок, серед страшних, справді страшних речей, серед зразків крові й ампутованих ласих шматочків, ми знайдемо більше грошей, ніж будемо здатні вивезти за ніч, навіть якщо були б на сміттєвозі.