Багряні жнива Української революції
Шрифт:
Зрозуміло, що на вечерю хлопці не прийшли…
Невдовзі штаб послав їх із донесеннями. Під час виконання завдання вони втрапили в халепу, з якої вийшли героями: розігнали близько 20 червоних, які були їх оточили. Під час короткого бою козаки вбили чотирьох нападників. До сотні повернулись із трофеями: чотири шаблі, чотири рушниці, два револьвери, двоє коней із сідлами та розбитий бінокль. Один із хлопців, Яків, все бідкався, що під час сутички прострелив бінокль, «але перша чарка загоїла цей жаль» і помирила їх із товаришами. Лише тепер вони пояснили, чому спізнилися до тієї злощасної атаки: не потрапили одразу на брід. Тепер їм охоче повірили.
Першу чарку часто пив Переведенець.
Щоб заробити першу чарку, відчайдухи йшли на різноманітні ризики, які називали забавками. Так, під час відходу частини, дочекавшись, коли відступить і ар’єргард, вони маскувались (звичайно за останньою хатою) і чекали, коли червоні вилізуть на цей край села. Несподіваний наскок на більшовицький роз’їзд, черга з кулемета, іноді кілька гранат — і дужі коні виносять їх на безпечну відстань.
«Чи повірив би я тоді (та й тепер), — писав на еміграції Валентин, — що може бути на світі краще, як у нашій сотні?»
Справді кожний богданівець готовий був усе віддати, аби тільки залишитися серед товаришів. Козакування в Богданівській сотні багатьом дало «на решту життя радість прожитого».
Хто ж такий цей Валентин Сімянців? Звідки він?
Народився він у сім’ї безземельного селянина Івана Сімянцева та Марії (з Давиденків) 24 квітня 1899 року в слободі Великий Бурлук Вовчанського повіту Харківської губернії. Закінчив Великобурлуцьку двокласну школу (1906–1911), Великобурлуцьку вчительську семінарію (1914) та Липковатівську сільськогосподарську школу імені Петра Столипіна (1918). До української армії зголосився 1918 року. Служив у ній ще з часів Центральної Ради. Потім — в Армії Української Держави (бунчужним). Основний бойовий шлях випав йому на часи Директорії…
Був кінець лютого 1919 року. Запорозький корпус, у складі якого воював Сімянців, відступив на Правобережжя — шлях поразки проліг через Валуйки, Уразове, Мерефу, Харків, Краснопавлівку, Катеринослав, Тальне та Шполу. Страшна пошесть тифу шматувала сотню. Занедужав і Валентин. Він, як і інші, намагався приховати свою недугу: хто ж хотів розлучатися з товаришами?! Але старшини вишукували хворих, щоб відправити їх до шпиталю чи обозу, — з метою розвантажити бойову частину від немобільних уже вояків та врятувати інших від зараження. Врешті між командиром і особовим складом витворилась неписана умова: хто не може сам осідлати коня, має залишити частину.
Валентину Сімянціву було дуже зле, проте він продовжував виконувати обов’язки. Виснажений хворобою, їхав слобожанець обабіч обозу. Шелестіли колеса, хляпали ноги стомлених коней, селянські вози тягли по грязюці вбоге майно «недобитої ще цілковито нашої армії». Ось Валентин порівнявся з тачанкою, прикритою наметом. «І так мені здавалося, — признавався він, — що і в раю не може бути краще, як сидіти зараз під наметом, сховатися від того сніжку з дощиком».
Гукнув візнику — мовляв, посунься, сяду. В цей момент несподівано відкрився намет і хтось із глибини махнув рукою: лізь сюди! Сповз Валентин із коня, прив’язав його і «штовбухнувся під намет». Одразу почув якесь харчання. Людина схопила його за руку, потиснула і намагалася щось сказати. Потім рука закрила намет.
Це був поранений богданівець Куць. Нарешті Валентин пізнав його! «Це той Куць, що його очі зустрілися з моїми, коли його, раненого, виносили з бою. Куць — мій старий знайомий по полку ще з давніх часів… Куць,
У сотні всі непорушно вірили, що «найкращий лік на тиф» — кисла капуста, мочені яблука і, звичайно, горілочка. І хоч здоровіші постачали хворим те добро, ті «однаково хворіли». Василь Коваленко дістав для Валентина гарних мочених яблук, та той їх їсти не хотів, точніше, не міг. А хлопці силували…
Товариші розчаровано дивилися на нього, доходягу, мовляв, от з’їв би і був би здоровий.
Козаки вже кілька разів дурили сотника, потай допомагаючи Валентину сісти у сідло. Сотник, який слідкував за Сімянцівим, вкотре був розчарований: нічого не поробиш — козак знову сидів у сідлі…
Сунулись далі… Куди? Ніхто достовірно не знав. «Кінські копита з хрустом провалювалися у сніг, і сліди наповнювалися водою, що грайливо виблискувала на сонці». Була весна 1919 року…
Ось зупинилися біля скирти. Валентин схитрував — заїхав на другий бік, хлопці кинулись допомогти злізти з коня, а тут раптом — сотник…
Уже ввечері Сімянціва відправили до обозу.
Попрощався Валентин зі своїм жеребцем Еротом, «погладив його горду шию, потримав його легкі копита, які той так елегантно вмів подавати на команду: «Ніжку!»
Залишили Валентина у шпиталі в якомусь повітовому містечку, він навіть назви його не запам’ятав, ніби Липовець, чи що? Тут він уперше в українській армії побачив медичних сестер і санітарів із червоними хрестами…
І почалися його мандри, вже без своєї частини, між людей, яких не знав… Опинився аж в Одесі. Тут побачив зблизька «золотопогонників» — денікінців. Було дивно дивитись, як по перону ходять і наші, і білі. Хоч і косо поглядали вони один на одного, та не билися… Все ж одного натовкли — колишнього старшину української армії, який опинився серед «денікінської сволоти» та ще й «викозирювався» в золотих погонах. Старшину «розжалували» — зірвали погони і таки добре відлупцювали. Врятував його французький патруль.
На французів була надія, що вони візьмуть під свою опіку українські шпиталі. Казали, що поранених вони ніби забрали, а від тифозних відмовилися та ще й наказали негайно забиратися з Одеси — щоб у місті не почалася епідемія. Ой і кляли ж тоді французів наші хлопці…
Отож покотилися ешелони від Одеси-мачухи подалі. Куди — ніхто не знав. «Та багатьом і знати не хотілось; почувалися «падлом», від якого відсахнулися всі ті, в кому хтось людей хотів бачити…»
Валентин лежав на горішній поличці й тихенько стогнав. Раптом у нього вихопилося: «Мамо…» Він почув свій голос і похолов — адже «козакові це не личить». Його слабкість зауважили. Й одразу підняли на кпини, та на його захист став сотник. «А кого ж я мав тоді згадати, — писав Валентин, — коли, здавалось, ось-ось і урветься життя?» Це була мала подяка за мамині молитви і сльози…
Так доїхали до Тирасполя, що над Дністром. Хворих перетягли у військовий шпиталь. Щодня сюди привозили все нових поранених і хворих. Це були своєрідні «живі газети». Завдяки ним довідувались, що українська армія продовжує відступати, а більшовики підходять під Тираспіль.
У шпиталі Валентин, знесилений кількома нападами поворотного тифу, захворів ще й на червінку (плямистий тиф). Смерть була вже зовсім близько… Слобожанець провалився у півзабуття-півсон-півсмерть…
Час для нього вже не існував. Його «життям» стали галюцинації, божевільний страх і падіння в темінь. У своїх спогадах Валентин описав ці галюцинації. Ось один із цих «снів»…