Багряні жнива Української революції
Шрифт:
«Переді мною направо величезна заля, а наліво — ряди колон. І колони стали ніби скляні, і в кожній із них, як у пробірці, по одному стоять на дні козаки, старшини нашої сотні, полку, цілої дивізії. Стоять на струнко. Дивлюсь, а ніби всі ці люди поволеньки починають підноситися, ніби випливали догори. І нараз бачу, всі стали на якійсь висоті в оцих колонах-пробірках, а кров і далі підіймається все вище та вище, щоб залляти-втопити цілу нашу дивізію. Тривожне почуття в могильній тиші цієї залі поступово, як підіймається кров, переходить у жах. В одній із колон бачу брата Олексу… Кров іще підіймається…»
Валентин
Якось Валентину привиділась сонячна Україна. «Благодать на небі й на землі… Все таке свіже, чистеньке, все напоєне спокоєм. Люди, хати, небо й земля — ніби з чарівної казки. А я — ніби дух. Мене ніхто не бачить, а я бачу усіх душі. А там ніби в кожних грудях — «Кобзар». І коли я так дивлюсь, то легенький вітер перегортає сторінки «Кобзаря». І мені так гарно, гарно… (І раптом) — оглушуючий гуркіт барабана. І знову провалля…»
Оцей гуркіт барабана був гарматною стріляниною, яку вчинили більшовики по Тирасполю, і зокрема по шпиталю. Дехто вішався, щоб не потрапити в полон, хтось стрілявся, а більшість безсило лежали в очікуванні неминучого.
Медичний персонал не кинув хворих, залишився з ними випробувати долю. Коли більшовицька банда увірвалась до шпиталю, почався грабунок, під час якого декількох пацієнтів було застрелено. Ліжко Валентина перекинули з лайкою, бо подумали, що то дівчина (був він патлатий). Один ще вилаявся:
– І ета курва била у Пєтлюри!
Більшовики пограбували все майно хворого, забрали і портсигар… Та йому було вже байдуже — стан богданівця погіршився катастрофічно, вже й лікар наказав прикрити йому лице покривалом і відтягти разом із ліжком у куток, щоб інші не бачили, як він умиратиме…
Одного дня Валентин почув, що живий, — «тільки ноги — окремо, руки — окремо, тулуб — окремо, окремо й голова». Хотів повернути голову — не зміг. І знову впав у провалля. Отямився від вигуку: «Та він живий!»
…Був ранок. Санітари мили підлогу. Валентин, наскільки міг, оглядав палату. Раптом він побачив на столиках кашкети і шапки з червоними стрічками. Що це?! Знову галюцинації?..
Он і сестра з червоною стрічкою. А он ще люди з такими ж стрічками. Нарешті Сімянців зрозумів, що опинився серед більшовиків. Але лікар був той самий — Чекардекович. Він двічі на день підходив і зичливо посміхався.
Якось вранці санітар, миючи підлогу біля ліжка Валентина, нахилився і тихо сказав:
— Була морока з тобою, ну а тепер усе добре. Ти не бійся, я хотів тобі сказати це раніш, та не було як. Більшовики зайняли якраз на Великдень — і місто, і шпиталь. Але тепер нікому не сміють нічого зробити, бо місто заручилося за вас і взяло вас усіх під свою опіку — охороняє від більшовиків. Зліва від тебе лежить ваш, а справа — їхній.
Тепло усміхнувшись, санітар чи то погладив хворого, чи то дав легенького ляпаса. «Той ляпас такий був мені дорогий, — згадував Валентин, — у ньому було щось таке тепле, хороше».
Одним
Хтось біля його ліжка сказав: «Минають дні…» Валентина ніби вкололо: він щось таке знав, із цими словами були пов’язані якісь переживання… А далі?! Що далі?! Він напружувався, «давив на мозок», тікав від людей… Нарешті його осінило: «Минають ночі…» А-а-а, це вірш… А що ж далі?! І раптом перед очима з’являється стрічка зі словами: «Минає літо…» А відтак знову — чорно…
Хоч пам’ять і далі затиналася, але Валентин уперто йшов до мети.
Вигляд у нього був жалюгідний: це була тінь, а не людина. Замість халата Валентин мав якийсь сірячок, що ледь накривав плечі та шматтями звисав униз. Підперезаний мотузком, із ціпком, він нагадував якогось старця з далекого минулого — хоч було йому 20 років. Його в палаті так і прозвали: Апостол.
Хворим, які одужували, більшовики одразу давали зрозуміти, що вони в полоні. Не описуватиму всіх збиткувань, які довелося зазнати їм від диких москалів… Врешті з полонених вирішено було зробити червоноармійців. Відповідав за це командир Аґєєв. Під його команду і потрапив реконвалесцент Сімянців. А підрозділ, в якому він мусив відбувати службу, називався Тираспольським охоронним батальйоном.
Та «навкруги вже стягалися громи на більшовиків» — до Тирасполя підійшли денікінці.
Оскільки червоні відступали в бік розташування української армії, то Валентин пішов із ними. Якийсь час був в охороні обозу 45-ї стрілецької дивізії. Зрозуміло, що скоро він звідти втік. Але як дістатися до своїх — виснаженому, без документів, без засобів для існування, у ворожому оточенні?! Скільки разів його ловили і завертали назад. Але Сімянців уперто йшов на захід, куди відступила українська армія.
Зазнав він під час мандрів, які розтяглися на кілька місяців, багато лиха, побував у Бердичеві, Житомирі, Гомелі, Козятині. Замерзав на відкритій платформі потяга, потрапляв під арешт, йому загрожував розстріл… Аж у Шепетівці знайшов він відділи постачання Запорозької дивізії.
На сходах Шепетівського двірця, на холодному камінні, Сімянців побачив хворих на тиф українських вояків. Як і він колись, у мокрому одязі, всіма забуті, голодні, нікому не потрібні, вони дожидали свого кінця… Тиф і далі «збирав свої багаті жнива, зрізаючи золоті колоски нашої армії», клав у могилу тих, які «йшли на смерть, але не так хотіли вмерти»…
Взагалі на всьому лежала тінь печалі та приреченості.
У відділі постачання Запорозької дивізії богданівця зустріли тепло, швидко оформили необхідні документи, дали харчів на дорогу, порадили, де шукати його частину, хоч чесно визнали, що і самі не знають докладно.
А між людьми тільки й чув Валентин: «Досить воювати, розходьтеся, хлопці, по домах». Від Тирасполя до Гомеля, від Гомеля до Шепетівки — скрізь одна й та пісня: «Досить війни!» І це при тому що абсолютна більшість населення вороже наставлена до більшовиків… А хто ж воюватиме проти них, хто захистить своїх батьків та дітей?!