Багряні жнива Української революції
Шрифт:
Раптом під лавою Валентин зауважив якісь довгасті згортки. В хаті нікого не було, і він розгорнув їх. А там були рушниці. До того ж заладовані. Богданівець насторожився. Хто ж цей господар? Друг чи ворог? Ззовні ніби добрий чоловік, «але хто знає, що скриває в собі». Про всяк випадок Валентин розладував рушниці й загорнув знову. Потім звернув увагу на папірець, прип’ятий до лутки вікна. Це був друкований на машинці список прізвищ людей: чотового, підстаршин і близько 30 козаків…
Ось вже й вечеря парує на столі. Першу чарку, як годиться, випили за господиню.
— А тепер вип’ємо за пана чотового! — несподівано виголосив Валентин. І назвав його ім’я.
Господар і вусом не повів. Перехилив чарку і взявся закусувати.
— Так це ваше прізвище? — розгубився Сімянців.
— А так! — відповів дядько…
І почали розпитувати козаки, що ж це за військо.
Господар поволі розповів, що їхнє село має кілька таких чот. Об’єднані вони у сотню (всього в ній було до трьохсот козаків). Під командою чотових хлібороби відбувають військові вправи. Розповів, що вони вже мали кілька боїв із більшовиками… Коли вранці прощались, господар, взнавши, що у запорожців обмаль набоїв, дав їм цілу цинкову скриньку.
Запам’ятав Валентин на все життя і зустріч в іншому селі — з високопатріотичною родиною козаків-хліборобів «Крицьких» (лише на початку 1970-х рр. Сімянців назвав їхнє справжнє прізвище — Пиріг). Батько сімейства, кремезний і широкий у плечах, мав трьох синів. Найменшому, Семену, було близько 17 років.
Запорожці стали свідками такої сцени: посеред сіней стояли всі чотири «Крицькі» (Пироги). Сини «по ранжиру» — в лінію, з рушницями «на вільно», а батько — перед ними.
— Семене, дай-но сюди рушницю! — суворо сказав батько.
— Тату, а нащо ж?.. — намагався сперечатися хлопець.
— Семене, подай мені свою рушницю!
Син мовчки протягнув зброю, потім благально подивився на братів, а тоді вже й на гостей.
— Приймають же у вас у козаки таких, як я? — запитав із надією він.
— Та не відганяють, — відповіли запорожці.
Тут із другої половини хати вийшла господиня:
— Старий, що ти робиш?
— Пильнуй своє… он дивись кури… — відрізав той…
Невдовзі Семен підійшов до запорожців і блиснув очима:
– Їй-богу, буду у вас…
І справді, на другому постої Семен наздогнав відділ і приєднався до своїх братів та батька… Був він у повному виряді, на коні та зі зброєю.
Бідна матір… що лишилася сама.
Щаслива матір… що мала таких синів…
Уже пізніше командарм Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко писав, що, «опинившись у самому серці України, Армія побачила тотожність своєї ідеології з ідеологією повстанців і бажаннями селянської маси, що повстанців тих із себе видавала; також Армія відчула, що маса дивиться на неї як на свою оружну силу, бо, зрештою, вже не було родини, яка б так чи інакше не була зв’язана з (українським) військом».
У лютому 1920 року дивізії Армії УНР вийшли на Чигиринщину, — і зустрілися коло Медведівки. Тут ухвалили перейти на лівий берег Дніпра.
Тим часом полк Чорних запорожців стояв у селі Плеваки, що за сім верст від
Настрій у козаків був піднесений. Вони з цікавістю поглядали у бік Дніпра, адже за ним — Полтавщина, звідки походило багато Чорних запорожців. Як-не-як два роки не були вони вдома!
13 лютого, в сильний мороз, полк Чорних запорожців довгою колоною рушив через с. Худяки до Дніпра. Настрій був чудовий. Чулися жарти, лунав сміх. Полтавці радили подолянам лишатись, «бо на Полтавщині немає мамалиґи, а галушок вони не вміють їсти».
І ось перед полком простяглася широка рівнина, за якою синіло Лівобережжя.
— Дніпро! Дніпро!!! — вирвалось раптом із сотень грудей.
«Жадібні очі міряли його величну широчінь. З якоюсь святістю рушили по льоду сотні. Відчуваючи величність хвилі, козаки відрухово заспівали…» — згадував командир полку Петро Дяченко.
Слова українського гімну пружно летіли над Дніпром на Лівобережжя…
А головні сили армії цього дня вийшли до Дніпра через Худоліївку та Топилівку. Хоч і замерз Дніпро, та подекуди були широкі ополонки. На лід вийшли в районі сіл Топилівки і Погорілого. Козаки сердечно вітали старого батька — Дніпро-Славуту. І тут над кригою полетіли могутні слова:
Душу й тіло ми положим за нашу свободу І покажем, що ми, браття, козацького роду.Можна уявити психічний стан Валентина Сімянціва — він повертався на рідне Лівобережжя, та ще й на коні! Напевно, вже уявляв, як в’їжджає з чорними запорожцями у дорогий серцю Великий Бурлук…
Ворог перешкод не чинив. Дніпро перейшли без пригод.
Штаб армії та штаб Запорозької дивізії зупинилися у Москаленках.
«Полтавщина зробила на всіх надзвичайно добре вражіння, — писав командарм Омелянович-Павленко, — перш за все кидалася в очі хазяйновитість населення: двори заповнені стіжками сіна та збіжжя; з усіх закутків виглядали спокійні голови круторогих волів; хатки надзвичайно привабні, а в них всюди прикрашені рушниками образи, портрети Тараса Шевченка і майже всюди — Кобзар».
З новими силами кинувся вперед полк Чорних запорожців. Його командир наказав захопити Золотоношу. О 7-й ранку 14 лютого запорожці вже вирушили в напрямку на Золотоношу. Лютувала дика хуртовина. За нею не було видно колони. Кожен бачив перед собою лише круп переднього коня. Поранені та хворі, прикриті лахміттям і снігом, їхали на возах тихо, без нарікань. Сніг, мов гострі голки, забивав усім очі та вуха. А до Золотоноші тягтись ще 20 верст. Тож мусили відпочити у с. Ірклієві годину.
О 10-й знову довелося зупинятись на годину в с. Кам’янці: снігу насипало по коліна, і коні вибивались із сил. Наступний відпочинок був уже вночі — в селі Деньги. До слова сказати, з цього села походив начальник штабу Київської групи Армії УНР Андрій Вовк, який також брав участь у Зимовому поході, але не в цьому рейді через його рідне село.