Багряні жнива Української революції
Шрифт:
Прогулюючись якось шпитальним двориком, зупинився біля гурту реконвалесцентів. Були тут і більшовики, і поляки, й наші. Мирно згадували часи, коли «один одному розбивали голови».
Раптом до Валентина підійшов червоноармієць. Він пильно-пильно приглядався. Всі на нього звернули увагу. Вмить урвалася спільна балачка.
— Он! Точно он! — хвилюючись, вимовив чолов’яга.
— Я — то я, а що далі? — відповів Сімянців.
— А Тульчін забил?!
— Тульчин забути не забув, але нащо це?
І тут більшовик розповів про бій біля криниці
— Я ж просіл тєбя добіть — а ти нє добіл. А тєпєрь я как рєшето.
І почав демонструвати дірки в тілі та голові. Та ще й перерізаний шаблею язик. І згадав Валентин той день…
Було це 1 чи 3 травня 1920 року. Тоді сотник Соловйов вислав попереду Богданівської сотні роз’їзд на чолі з поручником Шенгуром. Був у тій групі й Сімянців. Він і Гриць Українець їхали на сотню кроків попереду стежі. Насторожено розглядалися, чекаючи з-за кожного кута більшовицького «привітання». Та й самі готові були щохвилини привітати гарячими «гостинцями» ворога. Вже в Тульчині, перед майданом, стали, чекаючи своїх. Бачили, як із протилежного боку майдану, від хати до хати, перебігають червоноармійці.
Хоч козаків було менше десяти, поручник Шенгур наважився на атаку.
— Вперед! Слава! — гукнув він.
І першим вихопився на майдан.
Густим вогнем зустріли більшовики ріденьку лаву. Одразу впав Роман Звоник і його кінь, інші ж «одприснули за хати».
Тут підійшла богданівська піхота. Знову спалахнув бій — іще запекліший. Більшовики опирались недовго…
«Звоник ще говорив. Мав чотири кулі в собі. Багато куль мав і його кінь. За всіх нас дістав… І хоч казали ми Звоникові «до побачення» і «не журись», та до вечора він не дожив».
Червоних наздогнали за садком, коло криниці. Розпашілі, вони жадібно пили воду.
Тут і почалася січа… Багато полягло тут москалів…
Після бійки Валентин вертався через побойовище повз криницю. Все було встелено трупом. Раптом піднялась голова:
— Дабєйтє, таваріщі, — ледь вимовив поранений і знову вкляк до землі.
Валентин пройшов мимо…
І ось тепер вони знову зустрілися, у Перемишлі, у шпиталі…
І хоч Валентин був «жовтий, як цитрина», червоноармієць впізнав його… Говорив він погано — адже мав порізаного язика. Валентин так і не зрозумів, дякував йому більшовик чи дорікав.
Валентин, як і його товариші, сподівався на «продовження початого». Тож і вирішив він здобути насамперед військову освіту. Командування скерувало його до Державної спільної юнацької школи, яку він закінчив 1923 року, склавши всі іспити. Та, не дочекавшись, коли оформлять документи про підвищення у званні, покинув Польщу і нелегально перейшов чехословацький кордон. У Подєбрадах у господарській академії навчався вже його старший брат Олекса.
Кілька слів про нього. Народився він 9 березня 1893 р. у Великому Бурлуці. 1910-го закінчив двокласну школу, а 1914 року — Олександрійську вчительську
Перебував у таборах Пикуличі, Вадовиці, Стршалково.
На початку липня 1922 р. Олекса «втік від ляхів до Чехословацької республіки з метою продовжувати освіту». 20 вересня 1922 р. вступив на матуральні курси, а 20 липня 1923 року отримав свідоцтво про середню освіту. Ще 16 липня 1923 р. написав прохання прийняти його до Української господарської академії. І був зарахований на технологічний відділ інженерного факультету…
Так розходилися козаки по світах. Та, хоч і кидала доля їх у різні країни, а часом і континенти, все ж друзі «шукали один одного й знаходили. І знову верталися до спогадів… та вірили, що знову покличе Україна».
1924 року Валентин закінчив матуральні курси при Українському громадському комітеті у Празі й подав прохання прийняти до Української господарської академії. 17 липня 1924 р. на нього в академії завели особову справу — як на студента.
Перший час навчалося важко, нелегко було звикати до аудиторій, лекцій і лабораторних робіт людині, «яка прямо з коня скочила за парту і за звичкою ще довго лівою рукою торкалася того місця, де колись була шабля».
Багато чого нового почув богданівець на лекціях. Ось професор Маркіян Терлецький. «Викладав рівним голосом, спокійно ніби, але не раз морозець бігав по шкірі… Розказував професор про те, як поляки, розваливши нашу церкву, цеглу носили до річки, змивали з неї «схизму», щоб уже з «очищеної» будувати собі костьол. Враження від оповіданого… проймало і серце, і мозок — по спині бігали мурашки. А рука хапалася шаблі, якої вже давненько тоді не було, — так писав-згадував Валентин Сімянців і підсумовував: — І не дивно, що в Галичині було стільки війська, коли мали таких викладачів».
В УГА більшість студентів були козаками та старшинами Армії УНР. Тож поряд зі зверненням «пане колего» або «колего» було чути «пане хорунжий», «пане сотнику» чи «пане полковнику» (так зверталися до полковників Миколи Сіпка, Івана Пекарчука і Михайла Палія-Сидорянського). А коли студенти бували в кабінеті професора Сергія Тимошенка, в якого асистентом працював колишній командир уславленого кінно-гарматного дивізіону Олекса Алмазов, то чулося — «пане генерале». «Та й хто б посмів не вшанувати цього видатного вояка і командира… — зазначав Валентин Сімянців. — Дуже мало забувалося те, що так міцно ввійшло в плоть і кров».