Багряні жнива Української революції
Шрифт:
Мобілізація проходила мляво. Хіба колишні офіцери царської армії йшли залюбки, бо не бачили проблем у ліквідації «банд Петлюри». Коли ж надійшли чутки, що на Житомир йдуть не банди, а регулярне військо, настрій російських офіцерів підупав.
Побачивши нехіть дорослих, губерніальний староста Андро оголосив мобілізацію учнів чотирьох старших класів та польських скаутів. Учні відгукнулись охоче, адже приємно пройтися під звуки маршів у військовій уніформі, зі зброєю «та ще й із набоями».
Коли батьки запротестували, Андро запевнив,
А повстанці вже були коло села Сінгури, що за 8 верст від міста по Бердичівському шосе. Спочатку Андро підтримали німці. Ставши на річці Гуйві, вони трохи постріляли з гармат. Потім усе ж вирішили, що краще не втручатися, коли двоє б’ються, й оголосили нейтралітет. Отож Андро, щоб затримати наступ повстанців, вислав на фронт дітей, порушивши обіцянку…
Громадяни з цікавістю прислухалися до гарматних пострілів за містом. Лише батьки мобілізованих учнів та жінки силоміць забраних цивільних урядовців «серцем відчували кожний стріл».
Очевидець подій студент Олександр Гайдай стверджував, що більшість мешканців дивилися на бій як на розвагу. Вони тішилися як діти, коли бачили на вулицях міста велике броньоване авто, а на ньому трьох кокаїністів — російських офіцерів, що окриками підбадьорювали себе. «Любо було дивитися громадянам і на невеличкі загони гімназистів та семінаристів, що проходили містом». Тим часом староста Андро, тихенько напакувавши ешелон майном, із рідними, друзями та охороною непомітно від’їхав на Коростень. А звідти чкурнув на Київ.
Наступного ранку українське козацько-селянське військо увійшло до Житомира. «Зовнішнім виглядом (воно) нагадувало стару російську армію».
Нова влада вела себе чемно, нікого не переслідувала, не била. Громадянство остаточно заспокоїлося. Тож вулиці були наповнені людом. Усі, хто вмів, читали розклеєні звернення Директорії та наказ про мобілізацію.
Німці поводилися нейтрально. Але на третій день виникли непорозуміння, внаслідок чого німці почали обеззброювати Республіканське військо.
Козацтво відповіло швидко і рішуче, несподівано атакувавши німецький штаб та гауптвахту. Хоч і наліт був несподіваний, все ж німці швидко впорядкувались і за всіма правилами почали бойові дії у місті. Ось тут і відчули нарешті жителі міста, що таке війна.
Кулі сипалися з усіх боків. Німці вжили гармати. Два їхні літаки скидали бомби на позиції українських захисників Житомира. За півгодини всі мешканці зникли з вулиць, крім тих, хто впав на бруківку.
Цивільне населення, хоч і було перелякане й загалом перебувало у скрутному становищі (без води, світла, достатньої кількості харчів), усе ж не було пасивним, навпаки, як могло, допомагало козацтву, перев’язуючи поранених і переховуючи їх.
Після дводенних боїв повстанці мусили відступити.
Бої стихли. Мешканці почали виходити на залиті кров’ю та засипані шклом вулиці. «Мовчки збирались люде
За кілька днів німці самі залишили місто, бо їх кликала в дорогу батьківщина. Коротким періодом безвладдя скористались більшовики, які, створивши революційний комітет, проголосили в Житомирі «совєтскую власть».
До міста військо Директорії увійшло без бою. Частина повстанців погодилася на совєтську платформу, частина ні. Але дискусії лишили на потім, адже спочатку треба було поховати загиблих кілька днів тому республіканців.
Тисячі людей зібралися на панахиду по забитих козаках і селянах. Похорон був урочистим та величним. Коли останню труну спустили в могилу, Олександр почув:
— Боже мій! Оце як так ховають, то й умерти не шкода!
24 грудня 1918 року на Житомир під виття гармат бронепотяга «Сух» почав наступ курінь смерті Олександра Палієнка. Більшовики та їхні прихильники, недовго думаючи, втекли на село Левків, а місто зайняли сімсот червоних гайдамаків отамана Палієнка. «День 25-го грудня р. 1918-го чорними літерами буде вписаний в нашу історію, — писав Олександр Гайдай. — Це день житомирського погрому. Він поділив громадянство житомирське на дві нерівні групи — християн та жидів. Правда, християнське населення врятувало багато жидів від смерти, але після того дня жиди нетерпляче почали чекати большовиків».
А Красна армія вже була недалеко.
Російське військо увійшло у Житомир наприкінці березня 1919 року. «Населення жидівське бурхливо виявляло свою радість і скористалося в перший же день услугами чекістів. Почався новий погром, на цей раз вже християн».
Он кричить єврей, вказуючи на хлопця, що проходив повз ЧК:
— Вон гайдамака, он бил на пєтлюровском бранєвікє!
Нещасного одразу ж, без суду і слідства, прямо на вулиці, застрелили. Застрелили, хоч «наводчик» міг й обізнатися.
Гарно одягнена публіка, на очах якої сталося вбивство, була нажахана… Більшовицька вакханалія продовжувалася шість днів. А на сьомий день знову прийшли українці.
Житомиряни заповнили всі вулиці, з хлібом і сіллю зустрічаючи дорогих гостей. Обличчя житомирян сяяли. В церквах радісно дзвонили в усі дзвони…
Лише кілька днів у місті був святковий настрій — із боку Києва та Бердичева знову насунулися більшовицькі хмари.
В один із квітневих вечорів житомиряни знову почули гарматні вибухи та калатання кулеметів — на місто наступали червоні: 4-й полк червоної піхоти і 5-й кінний «Чертовский имени Льва Троцкого» комуністичний полк.