Багряні жнива Української революції
Шрифт:
Не буду окреслювати сієї сумної сторінки в історії 4 п. С. С., минаю її цілком свідомо… Історія… винесе незабаром свій осуд тим вчинкам, головне — об’єктивно зможе поставитися до них. Одно лише кортить мені й донині: а чи була в той час така сила, щоби здержала руку месника? Бо ж то не був звичайний собі «погром», як звуть повсюди. То оті оповідання й звістки підготовити ґрунт, розпалили серце козацьке, що ще не забуло всіх минувших знущань і кривд історичних… І коли б не було їх, не повторювалися вони й зараз би — то не стало б і сумного… Все йде властивим шляхом, все має причини й наслідки», — так завершив свою розповідь старшина 4-го полку Січових стрільців Павло Макаренко, не бажаючи описувати
Але збереглося свідчення іншого учасника бою за Житомир — отамана 1-го партизанського загону Окремого ударного корпусу Армії УНР Олександра Євтухіва. Це свідчення доповнює картину житомирської трагедії.
У перший день українські частини зайняли тільки частину міста, що біля станції. Вже вночі Житомир перетворився на пекло: в ньому «коїлось щось страшне».
Лунала безперервна стрілянина. «То розбиті большовики грабували крамниці і робили погром. Цілком ми заспокоїли місто лишень на третій день… — згадував старшина Олександр Євтухів. — За бій під Житомиром у нас було 8 ранених. Один залізничник — тяжко, в живіт, потім — помер. Зате в місті у нас із вікон було забито 12 козаків і такий же відсоток ранених. То були наслідки бою на вулицях і, крім того, декотрі елементи (у величезній більшости — жиди) стріляли в нас з вікон. Ми, звичайно, не лишалися в боргови — і платили тим же. Таке відношення до нас жидів і було наслідком того, що гебрейська частина населення міста була трохи пощипана. Але до нас їх били страшенно розлютовані большовики-втікачі, котрих вони обдурили… По списках місцевого Совдепу було видно, що 85 % його були жиди. Миж иншим, багаті. Наприклад, син житомирського богатійшого тютюнозаводчика Боярський… Ми ледве-ледве спинили повальні грабунки, і то на 3-й день. Міське хуліганство страшенно грабувало крамниці, селяне з охрестних сіл приїзжали з підводами і грузили жидівське майно. Було страшенно важко припинити це. Вся Київська і Бердичівська вулиці були рознесені дощенту. Багато жидів було побито. Казали, що знаменитий Жидівський погром в Кишініві зблід би перед ним. Словом, кров ллялася рікою. Козаків ніякими силами спинити не було можливим. І все ж таки в цім багато винні жиди. Як, наприклад, могла реагувати темна маса козацтва на стрільбу з кулемета по нашій патрулі з одного дому на Бердичівській вулиці з виключно жидівським населенням? Кулемет і 2 кулеметчиків, один із них був жид, накрили на місці і, крім того, знайшли багато рушниць. І це мало наслідок… що все чоловіче населення цього трьохповерхового будинку було розстріляно з того ж самого кулемета, старшини про це взнали лишень потім. Творився кошмар. На що вже трохи звик до цього, але і то коробило. Наш начальник штабу (Особливого ударного корпусу отамана О. Палієнка. — Р.К.) Мантуляк рушився розуму, як казали потім, від крови…»
Коли Житомир було відвойовано, то «на першу звістку про те ближчі села вислали до 2000 охотників, озброєних, готових у похід». Це була допомога, що відіграла велику роль у подальших боях, особливо під с. Станишівкою.
«Багато тоді полягло стрільців, а ще більш — селян, що майже з порожніми руками йшли в лаву…» Цим свідченням Павла Макаренка я і закінчую розповідь про криваві бої за українське місто Житомир.
36. Бій під Станишівкою
22 березня 1919 року близько 10-ї ранку неподалік Житомира (з боку села Станишівки) почулися рушничні постріли. Це вступили у бій проти більшовиків застави 3-го Сумського куреня 4-го пішого полку Січових стрільців та 3-го куреня 2-го Залізничного полку.
З кожною хвилиною рушнична стрілянина ставала густішою. Незабаром до неї приєдналося цокотіння
Ось загуркотіли колеса і до перону наблизився імпровізований панцерник 2-го Залізничного полку, що охороняв лінію Житомир — Кодня — Бердичів. Усі кинулися до нього за новинами. Ще не встиг потяг зупинитися, як із нього залунало:
— Большовики наступають! У нас води немає. Швидше вперед!
Заклик було звернено до команди іншого потяга, який належав 4-му пішому полку Січових стрільців. І той одразу ж рушив у бік Кодні й невдовзі зник на повороті за садом.
Пройшовши під мостом шосе, він вигулькнув на широку долину. Он вже й Тетерів. За мостом через річку, де колія зникла у вузькому проході, який творили круті стіни розрізаного горбка, піднімався білий димок: там очікував свого противника грізний більшовицький панцерник, у народі прозваний «черепахою».
Праворуч від колії, між нею та лісом, що майже від самого Житомира тягнувся темною смужкою у напрямку на Бердичів, розкинулося село Станишівка. За нею і клекотів бій.
Постріли помалу віддалялися.
— Наші женуть! — радісно загукали на бронепотязі.
Стрільці показували один одному на крапки на небосхилі: темна смужка тих крапок маліла, за нею посувалася інша лава, теж зменшуючись у розмірах.
— Але чого ж це ми не їдемо вперед?! — захвилювалися козаки. — Що ж це наш полковник заснув?!
Та полковник мав рацію: адже далі колія завертала, а підставляти бік суворій «черепасі», що спокійно чекала помилки з боку «петлюрівців», було вкрай необачно. Надто небезпечний противник очікував український «бронепотяг», змонтований із звичайних «теплушок».
Залишалося спостерігати. Несподівано звуки бою, що вже були затихли, з новою силою спалахнули і наблизилися.
Стрільці застигли. Серця їхні наче обірвалися: стало ясно, що за горбком, де сховалися обидві лави, ситуація різко змінилася.
І справді… Відступ 19-го совєтського полку був маневром, щоб затягнути у пастку 3-й курінь і підставити його фланговій атаці з лісу, де зосередився 21-й червоний полк.
Важко передати, що робилося в серцях козаків, коли на них із лісу навалився ворог, а 19-й полк, що досі відступав, раптом перейшов у наступ. Великої праці коштувало командиру 3-го Сумського куреня полковникові Ф-чу, чоловікові хороброму і спокійному, щоб привести до порядку лаву.
Відступали без поспіху, відстрілюючись і втоптуючи залишки звірячого страху в мокру від талого снігу ріллю.
А сумський реаліст Микола Лівенців, попри смертельну небезпеку, навіть фотографував ворожу лаву, що насувалася. Микола був закоханий у фотографію, і ця любов перемагала страх.
Поруч нього строчив із «Люїса» Володимир Лівенців, даючи можливість братові зафіксувати небезпечну мить.
Одна світлина зроблена.
— Відступаємо? Он де наші вже.
— Ні, хочу ще одну…
Пристрасть до фотографії виявилася фатальною: замість другої світлини Микола отримав кулю. Володимир Лівенців жбурнув кулемет і з бинтом у руці кинувся виручати брата.
А лава козацька відходила… А лава більшовицька наближалася…
Он новоявлений козак-китаєць із рівчака поливає розпеченим залізом червоних. Він так захопився і знавіснів, що висунув свій «Максим» вперед — за рівчак. Його жовтувате обличчя зблідло і настільки скривилось від люті, що важко було пізнати чоловіка. Скажено блукаючи «одиноким оком», він на всі боки поливав із «Максима».
З лави, що віддалялася, йому кричали:
— Ходя! Назад!
— Моя назад не хаді, моя стреляй! — коротко відповів ходя і з ще більшою люттю наліг на кулемет…