Багряні жнива Української революції
Шрифт:
Сам Павло був родом із Глухова, що неподалік Сум, і як старший осавул коменданта міста Суми (з часу протигетьманського повстання) немало зробив для формування цього загону…
Рушили далі. Хоч і було спокійно навкруги, але холодний дощ настрою не додавав. «Кляті багна волинські! Скільки прийшлося перемісити вас ногами стрілецькими?!»
Ось і село Курне. Розташувались у хатах. Почали сушитись і грітись. А з Житомира вже потягнулися втікачі. Чати, що охороняли шосе, передавали сумні оповідання біженців. «Конфіскація майна в горожан, харчових продуктів у селян, арешти, розстріли… «за петлюрівщину». По доносу жидів — передають стрільці — арештовують
Вершник оповів, що зустрів одного селянина, який тікав із Житомира. «Йде, — мовить, — із батіжком у руці, та такий сумний, голову повісив, а моя коняка стомилася, не хоче слухати, то я й випросив того батога. А він дає та й каже:
– І коли ви отих жидів вигоните геть, щоб не сміялися з нас?
— А хіба що? — запитав я.
— Та ось повіз я був до міста своєму синові, що вчиться там в гімназії, харчів трохи, то й забрали якісь шмаркачі. Пробував не дати — так рушницю піднімає. Повіз я, куди кажуть, мовчу вже. От, гадаю, побачу там старшого, може, той відпустить. Коло касарні спинили, кажуть занести все до їх. Заніс я й та питаю, де б мені побачити старшого. Повела якась добра душа, показала. Вартовий пустив мене, запитавши, чи я до «товариша комісара». Зайшов, глянув, а там цілий кагал, і все молоді жидки. Я й не радий уже був, що попав туди, але мене питають, що треба. Оповів усе та й прошу повернути харчі. «А звідки ти?» — запитує комісар. Не встиг ще й рота я стулити, коли назвав село, як всі жидки так і закипіли та щось комісару ґелґочуть. Подивився він на карту, що лежала на столі, підійшов до мене та й каже: «А так ти з петлюрівської сторони, шпіонить приїхав сюди. Забрати у нього коні для Червоної армії». Я й просити, й доводити йому, що нічого не знаю, — але де там?! Виштовхали мене жидки, ще й вартовому сказали, аби з касарні вигнав. Заболіло мені дуже, бо з чим я на господарстві лишився без конят?! Мав ще думку піти шукати управи, але господиня, де мешкає син, порадила не робити того, щоб не попасти до ще гіршого комісара, який може й у «каталажку» посадити чи в «Чеку» там якусь. Погані настали часи, — сумував він…»
Надходили і приємні відомості: Бердичівська група Січових стрільців успішно розпочала контрнаступ. Полонне, Миропіль — знову в наших руках. А на ранок — ще одна радісна вістка: прийшов наказ здобути Житомир. «Повеселішали стрільці — остогидло їм мокнути й день і ніч на варті в сих болотах. Та й загалом вперед весело йти, не те що відступати».
18 березня передні чати 4-го полку Січових стрільців вже зустрілися з ворогом. Більшовики бою не прийняли. Кинувши свої позиції, поспішно відійшли на Житомир.
19 березня чекали серйозного бою — адже до Житомира лишався один перехід. Але ворожих лав не зустріли. Лише гармати червоних закидали шлях стрільнами. Цілили по шосе та обіруч нього.
Попереду йшов сусідній курінь. Він численний і дисциплінований: у його складі багато старшин (до 70 %), спаяних до того ж земляцтвом, а то й дружбою з дитячих літ. Лаву вів командир куреня. «Он у центрі його висока, мужня постать. Недалеко падають ворожі кулі, в яких-небудь 40–50 кроків, але вміло веде лаву командир». Як тільки пролунає ворожа сальва, він командував: «Вперед!» І січовики посувалися, щасливо віддаляючись від гранат, які падали на їхні сліди. Йшли без поспіху, без жодного пострілу. Вже підійшли до шанців, викопаних ще в часи Світової війни.
Високо
Праворуч, на позиціях 2-го Залізничного полку, почулись кулеметні черги. Очевидно, вже зійшлись із більшовиками.
«У нас тихо, — згадував Павло Макаренко. — Лише чути гучний і спокійний голос: «вперед» — «лягти»… І видко, як зараз же підрівнюються флангові сотні, що не чують голос. Перебіжки робимо вже короткі й бігом. Кульки густо сикають, як встанеш. Лежачому — зовсім безпечно».
Раптом густо сипонули ворожі скоростріли. Їхні голоси вмілий вояк розрізняв легко: оце «Люїс», а там ближче до шосе — «Максим». «Уже видко просіку, по якій темним шнурком тягнуться шанці, а над ними — хмарки диму від стрілів». Незважаючи на постріли, курінний у повний зріст пройшов уздовж усієї лави. На його устах сяяла посмішка.
— Щось гаряче мені стало, хлопці, — жартував він, — випити чогось би треба, та потерплю вже до Житомира. Там гарне пиво чехи роблять.
— Та й горілочка знайдеться, — відгукнувся весело хтось із лави.
— Та вже буде, як заслужимо, — минаючи стрільця, кинув командир.
— Будьте уважні, — тихо передається по лаві, — приготуйте багнети.
Уже зв’язковий стрілець побіг до резервів із наказом присунутися ближче. Передня лава тим часом піднялася і перебіжками кинулася вперед. Більшовики стріляли стоячи. Але січовикам у той день щастило — нікого з них навіть не поранило. Хоч і шалено працювали ворожі скоростріли. Аж булькотіли, аж захлинались. А січові стрільці, не стріляючи і без вигуків, наближалися до ворога. Вже якихось 200 кроків лишилося.
— Не поспішати й не відставати, — кинув козакам командир, який ішов попереду. Потім обернувся і з криком «Слава!» повів лаву на ворога.
Швидко стихли постріли з шанців… Доки лава добігла до них — червоні вже були за просікою, в лісі. Вони поспішали до Житомира.
У шанцях стрільці знайшли купу мішків із цукром…
— Ага… Люблять москалі солодке…
За кущем розшукали цілий кулемет. Поспішали дуже москалі, то й кинули.
Не зустрічаючи опору, лава рушила далі.
Прийшла радісна інформація від сусідів: виявляється, «залізничники», як почули стрілецьке «Слава!», «без багнетів пішли на багнети». Ворог не витримав їхньої шаленої атаки і поспішно відкотився аж за Тетерів.
Нарешті загомоніли й українські гармати. Вони обстрілювали міст через Тетерів і касарні Житомирської юнацької школи, де січовики ще недавно ночували…
За яку годину стрільці вже розмістилися «на старих квартирах». Радісно вітали їх люди. «І наслухались од них за сю ніч стрільці страшних річей про події в місті за сей час. Не спав ніхто».
Ось і ранок. Гармати загули, як тільки на світ благословилось.
«Били на шляхи за місто, на двірець — аби більше пошкодити ворогові. Та вже там не було його, — згадував Павло Макаренко. — Он представники міста йдуть назустріч, підносять хліб-сіль, вітають як бажаних гостей. Під звуки оркестри, після бойової лави, що обійшла всі вулиці міста, — стрункими рядами вступили полки до Житомира (4 п. С. С. і 2-й Залізничний).
І з кожної хати на передмісті, з кожного будинку в центрі міста радісно вітали нас житомиряне, запрошували на гостину, оповідали без кінця про господарювання москалів… Лише швидко чорна хмара покрила сю сонячну радість. Запанувала помста над серцем козацьким… Почались розстріли жидів…