Багряні жнива Української революції
Шрифт:
Он падає з перебитими ногами поручник К-в. Козаки, що були поруч, підхоплюють і на шинелі тягнуть його за собою.
— Панове, киньте, — каже шляхетний поручник, — все одно загину, а так, може, ви втечете.
Козаки не відповідають, лише сопуть і тягнуть далі.
Ось на курінного Ф-ча насіло кілька червоних. Він холоднокровно розстрілює їх із браунінга, але й сам падає, поранений трьома кулями. І його козаки підхопили та на шинелі намагаються врятувати від лютої розправи.
Втрата командира позначилася
А тут ще заговорила «черепаха».
— Бу-у-у!.. Ба-а-ах! — гримала шестицальовка.
Жах опанував стрільців — хоч і гатила «черепаха» не по них, а по їхньому «бронепотягу». Його командир, полковник К-ко, що виконував й обов’язки машиніста, ухиляючись від більшовицьких гостинців, пересував ешелон із місця на місце — то вперед, то назад.
Двері вагонів українського потяга були розчахнуті навстіж: команда з великою напругою і болем у серці намагалася зрозуміти, що діялося за горбком.
— Бу-у-у!.. Ба-а-ах! — рвалися над нашим «панцерником» ворожі стрільна.
— Ж-ж-ж-ж-ж! — свистіли осколки і кульки шрапнелі.
Стрільці потяга не ховалися — настільки заворожив їх бій.
Ось між крайніми будинками Станишівки замаячили фігури.
Полем все ясніше розлягався ординський крик: «Ура-ра-а!» Вже можна було розгледіти січовиків в однакових сірих шинелях та касках, які тікали з села в бік залізничного мосту через річку Тетерів — якраз туди, де стояла «черепаха». Їх переслідував натовп різноманітно одягнених червоних… Долю втікачів неважко було передбачити.
А тут ще розгорівся бій у запіллі — на околицях Житомира…
Раптом стрільці, що купою стояли біля дверей вагонів, побачили, як вздовж лісу в бік Станишівки шалено мчать вершники й тачанки скорострільної сотні їхнього полку. З’явилась надія… Але до бою вже розгортався 5-й «Чертовский» імені Л. Троцького кавалерійський полк. Ще хвилина-друга, і втікачі-січовики будуть посічені й порубані. Їхні очі з надією зверталися до свого бронепотяга. Порятунок міг прийти тільки від нього.
Але він мовчав…
— Пане полковнику, дозвольте стріляти! — почувся голос начальника кулеметної команди.
— Своїх постріляєте! — тривожно відповів командир потяга.
— Ні! Наші ж під горбком, он — у касках. А червоні — на горі, кричать «ура».
— Берете відповідальність на себе?!
— Беру!
— Беремо! — покривали голос свого начальника кулеметники.
Ще не пролунала команда стріляти, як у бійницях грізно зарухалися люфи кулеметів.
— 18, 20! Вогонь!
— Та-та-та-та-та-та!
Мов скосило червоних. Стала й кіннота 5-го «Чертовского» ім. Троцького полку, яка вже була почала переслідувати січовиків.
— Цик, цик! — застукали кулі по колесах і металевих частинах вагонів.
Кулеметники не звертали на них
Двері широко відчинені. Хто не має кулемета, стріляє з рушниць. Ось у відкритих дверях встановлюють «Кольт», знятий із протилежного боку вагона.
— Ха-ха-ха-ха-ха-ха! — дико заливаються «Максими».
Люто сміється й «Кольт».
Кулі залили верх горбка, накривши червоних. Таку зливу витримати було неможливо, і москалі побігли назад, залишивши купу забитих і поранених.
Червоні зникли в селі. Замовкли кулемети, лише наша трьохцальовка била по ворожій кінноті. Кілька снарядів послали й у бік «черепахи». Вони розірвалися прямо перед нею, засипавши її панцир землею.
«Черепаха» відповіла, але, побачивши, що український «бронепотяг» рушив уперед, завбачливо почала задкувати і зникла за горбком. А з Житомира линув дзвін: бум-бум-бум-бум-бум…
Очі стрільців повернулися у бік міста. Здивуванню їхньому не було меж: від міста лава за лавою йшли його жителі!
«Старі, молоді, міщани, учні, торгівці, — згадував учасник бою Василь Афанасієвський, — все без ріжниці віку та стану… Ось іде в потертій чорній «шинелі» з міністерськими ґудзиками високий, стрункий, із довгою сивою бородою дідусь, а поруч із ним навіть без рушниці (крокував) його син-гімназист. Але й частина передостаннього ряду і ввесь останній ряд — теж не мають рушниць. «Може, заб’ють кого чи ранять — і дістану рушницю!» — гадає кожний. Далі мерехтять хустки жіноцтва, що зі старою білизною поспішає допомогти раненим. Дивне почуття при погляді на таку картину охоплює навіть тих, що у безупинних боях втратили людське почуття».
На очах у багатьох виступають сльози. «Вперед на ворога! Бийте катів!» — наче вистукує серце у грудях…
На вулицях Житомира бій вже згас. Звідти бахкають у бік 5-го червоного кавалерійського полку дві гармати.
Зачулася стрілянина й у Станишівці: це хлібороби з-за хат і тинів розстрілювали червоних, які намагалися сховатися в селі. Кулі сипалися чи не з кожної брами, чи не з-за кожної хати.
Червоні в паніці тікали, лишаючи десятки поранених товаришів. А за втікачами вже неслися озброєні месники. Напереріз окупантам вибігали й хлібороби інших сіл.
— Держи, держи! Коміса-а-ар!!! — лунають крики.
І комісар, який серед інших виділявся доброю одежею, вмить опинився в палких селянських руках. Його довго не мучили — не було часу. Кинувши бездиханне тіло, хлібороби вже мчали за іншими.
— Лови, лови його! Стій, сучий сину! — звідусіль розкочувалися вигуки.
Ненависть до червоних катів була такою, що ворогів у полон не брали… Все ж дехто вів бранців до бронепотяга.
Тим часом до Станишівки підходила лава житомирян. Дорогою в неї вливалися селяни. Хлібороби суттєво продовжили її ліве крило, і воно сховалося за обрієм.