Багряні жнива Української революції
Шрифт:
— Коли ж це скінчиться ця війна? — ремствувала жінка. — Отако: себе мучите й нас мучите. Ганяєте один другого з села в село. Сьогодні одні — завтра другі, і кожному треба щось дати. Нічого не втримаєш коло хати… Чоловіка втратила… Лучче б коні були забрали, ніж мав померти!
Раптом за селом гукнули постріли, аж луна пішла по долині.
— О Господи! Доки це буде?! — прошепотіла жінка й витерла сльози…
А Олександр уже спав і не чув ні пострілів, ні луни їхньої, ні нарікань господині…
Прокинувся
— Доброго ранку! — привітався хтось із сіней. — Ви ще тут?
— А що?
— Та вночі була тривога, вашої частини в селі вже давно немає.
Це говорив сусідський дядько, який жив через дорогу.
Козак одразу не схопився, полежав, думаючи, що робити…
А в селі гудів дзвін — була ж неділя, і людей скликали до церкви.
У центрі села Олександр зустрів козака Миколайчука. Той охороняв школу, в якій зберігалися інтендантські запаси їхньої частини. Миколайчук сказав, що охоронятиме їх до 12-ї години, бо такий був наказ. Якщо інша команда не надійде, о дванадцятій можна вирушати.
На горі, що над селом, з’явились вершники.
— О! О! Большовики! — кинув Миколайчук. — Сьогодня вже четвертий раз бачу їх. Трохи покрутяться та й зникнуть.
Вирішили далі триматися разом. Перемістилися на цвинтар, до каплички, звідки було добре видно центр села зі школою, в якій зберігались продовольчі запаси: мішки із зерном, печений хліб, м’ясо.
Маючи час, Миколайчук узявся приганяти набої до рушниці, мастив салом заіржавілий замок, тарахкав по цвинтарю — перевіряв, чи вірною далі буде йому рушниця. Потім перевзувся, зрихтував дві палки в дорогу.
Сонце вже було в зеніті. Нової команди не поступило. Отож і рушили в дорогу — шукати своїх. Минули кілька сіл, питаючи за своєю частиною. Та все марно.
— Хоть би кулемета де почути, — скрушно мовив Миколайчук.
Аж у четвертому селі стали перепочити. Поважний, із великою сивою бородою дід запросив подорожніх до хати:
— Заходьте, заходьте, спочиньте, ми привикли до цего…
Козаки радо погодилися.
— А що чути у вас у селі? Може, цими днями частини які проходили? — почали обережно випитувати гості.
— Та щоб частини, то ні, — прокашляв старий. — А от майже щодня бачиш, як через село переходять до два, по три з рушницями, часом босі йдуть. Куди, питаєш, йдете? Своїх шукаєм, кажуть. Частину згубили… А днів от чотири, як поховали одного. Прийняв його сусіда на ніч, а той до рана й дуба дав.
Із кутка одізвалась жінка.
— Всіляких ми вже бачили — й петлюрівців, й большаків, поляків й никінців.
— Еге ж! — додав старий. — Отако ходять, смерті шукають…
Аж коло серця стиснуло Нечая від цих слів.
— А ви хто такі? Та куди йдете? — запитав дід, косо зиркнувши на рушницю.
— Та йдемо… — почав Олександр.
І ледь не прохопився: «Смерті шукаємо…»
Миколайчук подивився
50. Трагедія родини Сушкових
У брудному Красилові, в брудній комірчині жидівського заїзду вдова священика Луки Скачковського чекала на свою дочку Христину, сестру-жалібницю Армії Української Народної Республіки. Разом із нею нетерпеливилася і Христинина трирічна дочка Орися.
Батько Орисі теж був в Армії УНР. Він, залізничник, пішов до залізничного полку. Молодий, дужий і завзятий, Микола Сушков був гарним батьком, гарним чоловіком і уважним зятем.
Коли пані Скачковська вперше побачила свого зятя у військовій формі, щось боляче штрикнуло її під серце:
— Миколо, нащо це робиш?! У тебе ж дитина є, жінка…
– І Батьківщина є, мамо, — відрік на це Микола.
— Нехай, мамо, — казала Христя. — Тепер такі часи, що не знати, де швидше смерть знайдеш: чи на війні, чи вдома сидячи. Хіба мало вбили большовики таких, що ніколи в руках зброї не тримали?..
Доля Миколи виявилася жахливою… Поранений у груди, він потрапив до більшовицького полону. «Кати — латиші й китайці — встромили його руку в казан з окропом і держали так, поки вся шкура знялася пухирем; тоді обрізали ножем по краю опареного, «зняли рукавицю» так само і з другої руки… Обрізали вуха, ніс, видовбали очі ще живому…»
Бо він був «петлюрівець».
Христина Сушкова внаслідок зради керівництва Української галицької армії потрапила у полон до денікінців разом зі шпиталем. Москалі зґвалтували її, а затим жорстоко побили — і кулаками, і чобітьми. «І Червоного Хреста на ній не вшанували…»
Бо «петлюрівка»…
Христину врятував козак Горбенко. Сам поранений, він кіньми привіз її до Красилова, де в жидівському закамарку чекали на неї мати та дочка.
Мати ледь пізнала Христю: все її обличчя було в синцях і кривавих струпах, підбиті очі зайшлися кров’ю й запухли, нижня губа була розсічена, а одне вухо наполовину відірване.
— Го-о-о… катюги, — прохрипів, стиснувши кулаки, поранений козак Горбенко, спостерігаючи за радісно-розпучливою зустріччю матері й дочки, а тоді ще й Орисі. — Ми ще з вами порахуємося!..
Недовго тривала зустріч зі сльозами на очах.
Краще б не питала Христина за Миколу… Довелося старій розповісти про його загибель. Лиш не сказала вона, якою жахливою була та смерть… Пожаліла дочку свою…
Тільки три дні спочивала Христя. Ще не відтухли як слід її сині повіки та сіро-блакитні очі, як подалася вона з козаком Горбенком до своїх, на фронт. Не змогла матір вдержати її.