Багряні жнива Української революції
Шрифт:
— Там таке горе, мамусю, скільки хворих, ранених, нещасних!.. Я ще їм послужу, я вже піддужала…
Пройшло не так багато часу, як знову козак Горбенко в’їхав у жидівський заїзд маленького подільського містечка Красилів… На цей раз він був сам… Заніміло в передчутті найстрашнішого серце старої…
— Тяжко поранена сестричка, наш янгол… — почула вона.
Побачивши, що бідна мати захиталася, підхопив її під руку — щоб не впала.
— Ви не побивайтесь, паніматко, вона ще жива, тільки тяжко поранена… Бог дасть…
І Горбенко
— Батько Петлюра своїм автом одіслав її на станцію… Зараз вона у Львові, у шпиталі… Ми вже з поляками замирились. Кажуть — краще буде… Бог його знає…
Горбенко обіцяв за кілька днів відвезти Орисю та її бабусю до Львова… Та ці кілька днів спливли, а він усе не з’являвся. Стара жінка, єдиний оберіг малої Орисі, так його і не дочекалася…
«Скрипнули двері: ввійшла жидівка з чайником і склянками й поставила їх на столі. Маленька Орися сиділа на постелі у ногах бабусі.
— Цитьте, — сказала вона тихо жидівці. — Бабуся спить. Їй, мабуть, полегшало, тільки вона дуже змерзла. Я її накрила хусткою, та ніяк не можу загріти. Така холодна.
Бабусі дійсно полегшало: вона спала вічним сном»…
Доля Орисі невідома. Невідомо й те, чи запам’ятала вона, як батько Микола «гуцькав її вгору, прицьомкуючи» і як вона аж заходилася від радості…
51. А бій продовжувався…
Окрема кінна дивізія Івана Омеляновича-Павленка стояла у великому селі В.-Т. Село мало стратегічне значення, тому ним раз за разом намагалися оволодіти червоні…
І ось знову…
На цей раз наступ червоних розвивався успішно. Вони вже майже обхопили ліве крило української оборони, яку тримали піші частини.
Нарешті кіннота отримала наказ атакувати більшовицьку піхоту, розсипану вздовж хутора, що лежав у долині, за дві версти від села.
Нервовий настрій поручника Н. передався його коню. З таким настроєм не до бою треба йти. Та все ж… Його сотня вже розгорнулась у лаву. Командир сотні, сотник Z. уже вихопив шаблюку і крикнув:
— За мною! Вперед!
Поручник незчувся, як його жеребець випередив усіх…
Уже чорні цяточки перетворилися на фігурки людей, які перебігали з місця на місце. Дехто з червоних, не бажаючи приймати бою у відкритому полі, біг до хутора, щоб там зайняти оборону. А сміливіші лежали та й стріляли в бік кінноти, що стрімко наближалася…
Ще трохи — і поручник опинився на одній лінії з ворогом. Прямо перед ним схопився із землі червоноармієць, приставив рушницю до плеча і прицілився. Поручник був так близько, що бачив навіть, як палець ворога згинається до курка. Інстинктивно відхилився — і куля просвистіла коло вуха. Ще мить — і лезо козацької шаблі зблиснуло
І лезо ковзнуло по цівці.
Удар був такий сильний, що більшовик випустив рушницю з рук. Разом із нею на землю впала й шабля, яку не втримав поручник. Вона лягла коло самісіньких ніг піхотинця.
Очі ворогів зустрілися…
Поручник і не помітив, як із його язика злетіла команда:
— Подай!
Червоноармієць як заворожений нагнувся, взяв шаблю і подав її ворогові. Той, схилившись із сідла, прийняв свою подругу.
І їхні погляди знову зустрілися.
У них вже не було люті, лише — ледь помітна усмішка.
Поручник круто повернув жеребця, а ошелешений червоноармієць пішов до хутора.
А бій продовжувався…
52. Дивне рішення Симона Петлюри
У листопаді — грудні 1919 року Армія Української Народної Республіки опинилася у «трикутнику смерті»: в районі містечок Любар, Чортория та Миропіль її затиснули в лещата історичні вороги — поляки і росіяни (червоні та білі).
Головний отаман у той час перебував у Любарі. Всі, хто прагнув продовження боротьби і врятування армії, не могли зрозуміти причин прихильного ставлення Симона Петлюри до командира 1-го Гайдамацького полку (колишнього 3-го) Омеляна Волоха.
У «Спогаді сумних часів кінця року 1919 нашої визвольної боротьби» свідок П. Пустовійт писав, що Головний отаман з руїнником української армії Омельком Волохом повівся «досить по-сімейному» навіть тоді, коли виявилося, що цей авантюрист причетний до пограбування державної скарбниці в Любарі. А той, бачачи до себе таке поблажливе ставлення, почав обеззброювати частини Армії УНР.
Нерішучість Симона Петлюри у ставленні до Волоха, який руйнував рештки української армії, поглиблювала загальну кризу. Ба більше, коли Волох письмово звернувся до Петлюри з проханням дати можливість поговорити з його персональною охороною, той дозволив. Хіба за умову поставив, щоб Волох промовляв із певної відстані.
«Синки» Петлюри (так називали козаків охорони Головного отамана) зайняли позицію вздовж річки Случ, що протікала через містечко. «Курінь одержав наказ про дозвіл от. Волоху балакати з лавою з середини містка… при невеликій кількості його охорони». Старшини куреня доповідали, що це розвалить позицію, але дозвіл не було відкликано.
Омелян Волох виїхав із кінною сотнею на місток, а вслід за ним підійшла його лава і зайняла позицію на протилежному березі річки — якраз навпроти «синків» Петлюри. Склалася ситуація, що волохівці могиа вогнем збити лаву куреня охорони і таким чином дати змогу своїй кінноті ввірватись через місток у район розташування ставки У.Н.Р.». Після короткої промови отамана Волоха його кіннотники заволали: