Без права на реабилитацию
Шрифт:
— признание равного государственного статуса украинского и русского языков;
— конституционное закрепление общенародной собственности на землю и природные ресурсы;
— конституционная защита обобществленных форм собственности;
— снятие неприкосновенности с депутатов, президентов и судей;
— избираемость судей населением;
— гарантирование минимальной заработной платы и пенсий не ниже прожиточного уровня;
— наделение профсоюзов правом законодательной инициативы.
2. Во внешней политике — выполнение Декларации о государственном суверенитете Украины, принятой на Всеукраинском референдуме 1 декабря 1991 года, что означает:
— обеспечение внеблоковости
— подписание союзного договора с Россией и Белорусью;
— вхождение в Единое экономическое пространство.
Только объединенными усилиями левых партий, всех патриотов Украины, славян, всех братских народов, населяющих евроазиатское пространство, православных, мусульман, представителей других верований можно будет сорвать бесчеловечные замыслы американо-натовских глобалистов по закабалению Украины, насаждению в стране неофашистского режима и отстоять наше право на жизнь, свободу и счастье настоящих и будущих поколений.
1. Бандерівець (інформ. бюлетень). — 2003. — №4 (34).
2. Досвітні огні, 2004, 50 (157), грудень.
3. Зеркало недели, 2002, 12 января.
4. Козлов Ю. Последнее интервью Н.В.Струтинского // Обозреватель. — 2004. — №2 (169). — С. 105–113.
5. Шаповалов И. Украина Восточная — колония Украины Западной?// Левый берег. — 1994. — №18 (36).
6. Коммунист, 2004, 29 декабря.
7. Асламова Д. Профессия революционер: пособие для начинающих// Комсомольская правда, 2004, декабрь.
8. Качан В.С. Планетарный спрут. — 2002. — С.27.
9. Слава Родины. — 2004. — №4–5 (56–57).
10. Коммунист. — 1995. — №33.
11. Киевский вестник, 1993, 26 марта.
Раздел седьмой
Отстаивают историческую правду
Іван Хміль
К оценке деятельности ОУН-УПА
... Ті автори, які відстоюють необхідність реабілітації ОУН-УПА, роблять це дуже своєрідним чином. Вони подають далеко не всім відомі і безперечні факти з історії українського націоналістичного руху, а лише ті, де ОУН, УПА, дивізія СС «Галичина», УГВР тощо видаються «борцями за національне визволення України, за Українську Соборну Самостійну Державу».
Автори цих творів, майже без винятку, не згадують, що у програмних документах ОУН, починаючи з І Конгресу (Відень, 1929 p.), вказувалося, що український націоналізм є таким же природним рухом, як «у Німеччині — гітлеризм, в Італії — фашизм», що метою ОУН визнавалась побудова держави «з сильною державною владою в руках Вождя Нації»; що незалежний розвиток держави вважався можливим лише за умови «тривалого забезпечення її імперських позицій», розбудови «українського мілітаризму»; що треба боротися «за панівне становище серед інших народів»; що принципом ОУН є «Україна для українців»; що мораль оунівця — це «мораль завойовника», а його рисами повинні бути «догматизм,... фанатизм,... аморальність,... творче насильство...»; що їх влада «мусить бути страшна»; що не треба лякатися, що з українського населення залишиться половина [1].
Адвокати націоналізму для широкого вжитку, як правило, обходять питання про те, як визначаються в програмових документах ОУН «етнографічні межі» України. Як зазначає сучасний дослідник, «...ідеологія українського націоналізму передбачає перманентні війни з сусідами України... нема і не може бути миру між Україною та її сусідами, допоки Холмщина, Підляшшя, Лемківщина залишаються в рамках
Фашистські по суті імперіалістичні наміри українських націоналістів знаходять відображення у своєрідній психологічній атмосфері, характерній для ОУН. Ось спогади учасника УПА: «Буде війна» — цими словами взаємно віталися повстанці, зустрічаючи друзів...» [3].
Навіть через лічені роки після закінчення війни, яка завдала українському народу стільки горя, провідний ідеолог і публіцист УПА П.Полтава в статті «Підготовка третьої світової війни та завдання українського народу», чітко усвідомлюючи можливі втрати України, не вважає за необхідне приховувати бажання цієї війни, намагаючись лише замаскувати його посиланням на волю народу: «...український народ не є проти цієї війни, він на неї чекає» [4].
А один з провідників ОУН. Ст. Ленкавський у 1948 році наголошував: «Нам по суті треба наслідувати фашистсько-гітлерівські методи».
Ми вибірково навели лише деякі з багатьох свідчень такого роду. Але й цього достатньо, щоб дійти висновку, що український інтегральний націоналізм є фашизмом. Цей висновок робить і авторитетний історик Іван Лисяк-Рудницький. Він називав «інтегралів» непатріотами, «бандеро-націоналістичними головорізами», які «опановані божевільною жадобою влади і хотять не просто незалежної України, але тільки таку українську державу, що в ній п. Бандера виконував би роль самовладного диктатора, ОУН(р) — роль безконтрольної моно-партії «ордену», а «служба безпеки» — функцію рідного НКВД». І. Лисяк-Рудницький висловлював «надію й гаряче бажання, що українське громадянство зуміє перебороти божевілля тоталістичного націоналізму», бо якщо хоч на деякий час їх допустити до проводу, то «бандеро-націоналісти втягнули б неминуче в ганьбу й катастрофу всю нашу національну справу» [5].
На жаль, так тоді і сталося і може повторитись.
Красномовною є спроба одного з шефів СБ ОУН Миколи Лебедя дати власну інтерпретацію здійсненого ОУН злочинного плану винищення польського населення, жертвами якого стали десятки тисяч цивільних осіб: «УПА пробувала втягнути поляків до спільної боротьби проти німців і більшовиків. Коли ж це не дало жодного успіху, УПА дала польському населенню наказ опустити українські терени Волині і Полісся» [6]. Отакої! Знищення десятків тисяч людей, за Лебедем, — це просто наказ «опустити українські терени».
...У зв’язку з цим не можна ще раз не звернутися до вказаної широко документованої праці Віктора Поліщука, який занепокоєно свідчить, що «сама ОУН ніколи не визнала свою вину за скоєні злочини» [7].
І справедливим видається зауваження автора, що фашизм засуджено німцями, італійцями, іспанцями, португальцями, але у певних сил в Україні провідною ідеологією націоналістичного руху продовжує залишатися інтегральний націоналізм.
Справедливість такого висновку підтверджують і факти українського сьогодення. Ось лише два приклади. 1992 року Спілка Української Молоді (СУМ) видає працю Дмитра Донцова «Росія чи Європа?». У передмові наводяться роздуми автора. Що українець — то «Гомо Европеус», а росіянин — то варвар, «Г омо Азіатікус», подається заклик — «За Київ і Христа проти Москви і антихриста!». І тут же видавці СУМ — пишуть: «Ім’я та творчість Д.Донцова залишаються для нас не лише історією, але й маяком сучасності і дороговказом на майбутнє» [8].