Без права на реабилитацию
Шрифт:
Учасникам ОУН і бійцям УПА, в яких чисті руки, які реабілітовані, та інші, котрі не причетні до насильницьких дій, згідно з вказаними законами, надається статус ветеранів війни — учасників бойових дій, інвалідів війни та учасників війни.
Таким чином, соціальні питання щодо учасників ОУН-УПА вирішені у повному обсязі, як і для інших громадян держави, які захищали Батьківщину у роки Великої Вітчизняної війни та інші часи.
Що ж стосується організаційних структур ОУН-УПА, то вони є злочинними і згідно з міжнародними правовими
Й насамкінець. Український націоналістичний рух ніколи не був і не є самостійною силою, тому не може бути мови про визнання українських націоналістів, колишніх членів ОУН і бійців УПА та їх лідерів, чиї руки заплямовані людською кров’ю, «ветеранами національно-визвольних змагань II світової війни з 1939 до 50-х років, ветеранами руху опору німецькому окупаційному режиму, учасниками боротьби за незалежну Українську державу», як цього вони вимагають.
Україна... Вона ніколи не забуде тих кривавих оргій, що їх чинили садисти-оунівці, вона ніколи не простить жорстокості і наруга над собою. І ми не простимо! Пам’яттю своєю, іменами тих, хто загинув від волохатої руки мерзенних поплічників — сатрапа гітлерівського нелюда!
Ми пам’ятаємо сокиру, що вкоротила життя тисяч і тисяч невинних людей, дітей, немовлят. Сокиру ту занесла для страшного удару рука ката, ім’я якому — український націоналізм як різновид фашизму.
Люди! Будьте пильні!
1. Архів КДБ УРСР, справа 7310, т. 1, — С. 61.
2. Ткачук А.В. Перед судом історії. Харків, 2000. — С. 45.
3. Архів військової частини, 1227, справа 388, — С. 93.
4. Чередниченко В.П. Антинародна діяльність українських націоналістів у роки ВВВ// Український історичний журнал. — 1975. — №8, — С. 34.
5. Даниленко С.Т. Дорогою ганьбі і зради. — С. 231–232.
6. Давиденко В.А. УПА № 5190. — С. 11.
7. Ткачук А.В. Перед судом історії. — Харків, 2000. — С. 21–22.
8. Бандера С. Перспективи української революції. — Видання ОУН, 1978. — С. 88–89.
9. Легенда. 1941–1944. Чорні дні Волині. — Товариство Волинь. СШП. — С. 6.
10. Нюрнберзький процес. — М., 1961. Т.7.
11. Товариш. — 1995. — №15 (133), квітень.
12. Войцехівський А.А. ОУН. Через призму фактів. Науково-практична конференція у Києві 09 04.1992 — С. 48.
13. Політика і час. — 1991. — №11; Шевчук В. УПА. — С.83.
14. Товариш. — 1996. — №42 (212), жовтень. Товариш. — 1994. — №20 (85), травень; Миколайчук В. — Житомир. — 1998. — №7–8, лютий. Комуніст. — 1997. — №21 (166), травень.
15. Український самостійник. — 1950, лютий.
16. Архів УКДБ Ж/о №1197–5–137).
17. Політика і час. — 1991. — №11. — В.Шевчук. УПА, — С. 83, Товариш — V — 1994. — №19 (84) архів КДБ. Спр. №197–5–804–847.
18. Дашичев. Крах стратегії німецького фашизму. — М., 1973, Т. 2. — С. 63.
19. Вісті з України. — 1961. — серпень, №69.
20.
21. Даниленко С.Т. Дорогою ганьби і зради, — С. 239–243; Федуняк А. А правда то одна// Комуніст. — 1996. — №8 (101), лютий.
22. Товариш. — 1993. — №50 (63), грудень.
23. Сірий генерал. — М., 1970. — С. 172.
24. Поліщук В. Гірка правда. — Канада-Донецьк. — С. 61, 80, 95, 280.
25. Масловський В. Бандера: прапор чи банда. //Радянська Україна. — 1996, 18 жовтня.
26. Людської крові не змити. Книга фактів. — К., 1970.
27. ЦДА України, фонд 3833, опис 1, справа 49, с. 1–2; Дмитрук К. Безбатченки. — С. 31.
28. Кук В. Відкритий лист. 1960. — С.14.
29. Вісті з України, 1967; Матейко І. Різуни, а не учасники визвольних змагань// Вільна Україна, 1997, №20, жовтень.
30. Арх. №31937–1–88, арх. 2/91–25.
31. Микитенко В. Кати, або про банду «Павла-Миколи», що діяла на Житомирщині. — Газ. «Радянська Житомирщина», 13.12.1991, №30.
Вільна Україна. 1997. — №7, квітень.
Масловський B.I.
Замість післямови
Вже пора поставити крапку. Бо подібні викривання можна продовжувати без кінця. На поставлене запитання — з ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни? — відповіли самі націоналісти та ті автори, які писали про ОУН — УПА. Однак ще раз нагадаємо читачам кілька суттєвих позицій:
«ОУН сподівається, — писали бандерівці 14 серпня 1941 року в «меморандумі», посланому в Берлін, — що в рамках німецької політичної системи можуть здійснювати свої ідеали спонтанно і відомо...»; «Коли ж Німеччина пішла війною проти Росії, нашого ворога, — писав Степан Бандера в 1948 році в брошурі «Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном», — то Україна (читай: українські інтегральні націоналісти — В.М.) не могла прийняти неприхильне цього факту... Тому наша лінія дії була чітка: невідступне відстоювання її — готовність до приязних взаємин і до спільної війни проти більшовицької Росії і тільки проти неї...»
Тут, як бачимо, Бандера ставить наголос на війні «проти більшовицької Росії» і «тільки проти неї». Завершував свою думку провідник ОУН такими однозначними застереженнями: «Таку політичну лінію ми вважаємо за єдино правильну, її ми намітили, її реалізували і важкими жертвами відстояли — і до неї завжди признаємося...» Отже, свою (як і ОУН-бандерівців) позицію у минулій війні Бандера вважав «єдино правильною» і до неї «завжди признавався», тобто її схвалював і не відмовлявся.
А чи «признаються» у своїх численних злочинах нинішні шанувальники донцовщини і бандерівщини, які вже реанімували свої структури в незалежній Україні?