Без права на реабилитацию

Дыгас Ж. Т.

ОУН-УПА (у великій мірі «Служба безпеки») займалися чимось іншим, ніж «протистоянням з німцями», про це, однак, С.Кульчицький і не згадує: збройні структури ОУН Бандери (УПА, «Служба безпеки», «Польова жандармерія», СКВ) у 1943 році на Волині, а в 1944 році в Галичині проводили масову, планову, доктринальну чистку польського населення, в результаті якої мученицькою смертю впало щонайменше 120 000 польських беззахисних дітей, стариків, жінок, чоловіків. Це — побіч 80 000 українських жертв бандерівців, які впали такою ж смертю у 1941–1950 роках.

Далі С. Кульчицький, не згадуючи ані словом про винищування структурами ОУН Бандери ні польського, ні українського населення, пише про «війну УПА з Армією Крайовою». Треба, отже, чітко сказати:

на Волині до грудня 1943 року польська АК не діяла, жоден документ, в тому й документи авторства структур ОУН Бандери, взагалі не згадує про АК, тоді коли головні хвилі масових убивств польського населення пройшли весною, в липні і в серпні 1943 року. АК, захищаючи польське населення, виступала тільки в Галичині до часу, коли на її територію повернулося радянське військо, що сталося весною 1944 року. То про яку ж «війну УПА з Армією Крайовою» говорить С.Кульчицький? Невже про зіткнення АК з УПА на території післявоєнної Польщі? Якщо так, то С. Кульчицький повинен знати, що АК, як сили посталої 1944 року Польської республіки, мали не тільки право, але й обов’язок, хоч би й брутально, знищувати збройні структури ОУН Бандери, які, очікуючи на III світову війну між Заходом і СРСР, ставили собі за мету відірвати від Польщі її південно-східні повоєнні території, щоб на них створити плацдарм майбутньої, фашистського типу, української держави.

С.Кульчицький пише, що «протистояння УПА радянським і польським силам діяло на користь Німеччині у війні з Об’єднаними Націями. Протистояння УПА німецьким окупаційним силам діяло на користь Об’єднаних Націй в їх війні з Німеччиною». Справді талмудичне тлумачення подій. По суті це — повторювання нелогічної пропаганди ОУН Бандери про «одночасну боротьбу ОУН-УПА проти німців і проти Москви», а С.Кульчицький неначе й не зауважує цієї нелогічності. Адже побоювання сил Німеччини означало б допомогу радянській партизанці, в чому ОУН Бандери не була зацікавлена, і навпаки. Логіка не обов’язкова бандерівським пропагандистам, але вона обов’язкова історикові.

Підсумовуючи листа до Міністерства юстиції України, його автор правильно пише, що «обидві ОУН є утвореннями партійного типу, а не державними структурами, тому питання про визнання їх воюючою стороною в Другій світовій війні позбавлене смислу». Однак далі, мабуть з «Талмудом» у руках, він формулює: «Утворена ОУН(Б) Українська повстанська армія є державною структурою»!!! Якщо «державною структурою», то якої держави? Польської (бо її учасники були громадянами Польщі); СРСР (бо ж учасниками УПА були українці)? Прикметник «державна» (структура) походить від іменника «держава», тоді слід би С.Кульчицькому вказати — від якої «держави» випроваджує він прикметника «державна» (структура)? Зі зіставлення твердження С.Кульчицького, за яким УПА була утворення ОУН Бандери, а отже породила її «партійна структура», то яким же чином ця ж структура стала «державною»? Чи ж це не талмудизм у пояснюванні суті ОУН-УПА?

Раз С.Кульчицький став керівником робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА, то він неодмінно мав доступ до архівних документів з фондів українських архівів й тільки з них він повинен знати дійсну, а не з пропаганди ОУН Бандери, суть тієї ж ОУН і утвореної нею УПА. Те, що С.Кульчицький залишається під впливом бандерівської пропаганди частково можна пояснювати участю у названій Комісії одного з найстаріших бандерівців, Євгена Стахіва, але це не виправдовує історика, котрий, вихований у радянський час, послуговується такою, властивою оунівцям, лексикою, як «державницький», «Велика Британія», «перманентна» (революція), неначе живцем узятою з бандерівської літератури, не згадуючи вже про такі терміни, як «бійці УПА» тощо.

Мабуть з метою затемнити картину подій, які визначають суть ОУН-УПА, С.Кульчицький уводить до листа Міністерству елементи «пакту Ріббентроп-Молотов» та справу «Катиня», які не мають відношення до теми.

Ретельний висновок про ОУН-УПА повинен вказати

на терористичну суть ОУН Бандери, на застосовуваний нею терор у відношенні до українського населення (у кожному селі ця ОУН мала своїх станичних, «боївкарів» «Служби безпеки», «господарчих», «Орг-Моб» — від «мобілізації», а також «десятників» — по одному на 10 дворів насадженому бандерівцеві з завданням стежити за населенням, чи воно, бува, не виступає проти ОУН). Належало б вказати, що учасників УПА слід оцінювати з такої ось точки зору: вступив він у неї добровільно, знаючи про мету ОУН, а чи був він терором «змобілізований» до УПА і в ній примушений виконувати накази? А саму УПА немає жодних підстав відокремлювати від ОУН Бандери, як це робить С.Кульчицький, ОУН була політичною структурою, а УПА її ж збройною структурою.

Аналіз утворення УПА, її склад, її завдання і діяльність дозволяють зробити висновок, що це не була «українська», тільки бандерівська і не «повстанська» (бо повстанці — добровольці, а «упісти» добровольцями не були), це були в більшості шляхом терору утворені збройні сили ОУН Бандери, отже це й не була «армія», бо «армія» є збройною силою держави, а ОУН Бандери державою не була, хоч узурпувала собі право виконувати державну владу, винищуючи польське населення, тероризуючи і масово вбиваючи українське населення.

Тих з-посеред упістів, котрі були терором «змобілізовані», слід звільнити від вини й покарання, якщо вони особисто не допустилися злочину проти окремих людей чи груп людей, а саму ОУН-УПА, вказуючи зокрема на «Службу безпеки» ОУН Бандери, слід засудити як такі, що допустилися злочину народовбивства на польському й українському населенні. Засудити ОУН-УПА повинні: Президент України, Верховна Рада України та Уряд України, а С.Кульчицький, як тенденційний захисник формувань ОУН Бандери, повинен бути відсторонений від участі в комісії, якою керує, в ній не повинні теж брати участі колишні члени ОУН і учасники УПА.

Возможно ли примирение?

Интервью с Виктором Полищуком

Виктор Полищук — магистр права и доктор гуманитарных наук. Родился в 1925 году на Волыни. Его отец был репрессирован, а семья выслана в Казахстан. С 1946 г. жил в Польше. В 1981 г. эмигрировал в Канаду. В Украине Виктор Полищук стал известен после выхода в середине 90-х годов книги «Горькая правда: преступления ОУН-УПА (исповедь украинца)». Эта книга стала своего рода сенсацией: в ней говорилось не о героизме украинских националистов периода Второй мировой войны, а об их преступлениях, что расходилось с официальной линией.

В.Полищук дал украинскому Интернет-агентству From-UA интервью, фрагменты которого мы предлагаем вниманию наших читателей. В этом интервью он высказывает свое мнение об ОУН-УПА и намерениях нынешней власти реабилитировать эту организацию в Украине.

From-UA: — Защитники ОУН-УПА утверждают, что это формирование воевало против сталинского и гитлеровского режимов. Так ли это, по вашему мнению?

В.ПОЛИЩУК: — Утверждения про одновременную борьбу ОУН-УПА против сил Германии и Советского Союза — не что иное, как пропагандистский прием. Есть документы, литература, в них отнюдь не просматривается такая борьба. В конце концов, этому утверждению противится обычная логика: любое противоборство ОУН-УПА с немцами было бы одновременно помощью советским партизанам, что не входило в интересы ОУН. Существуют детальные бандеровские сведения боевых действий ОУН-УПА, в которых нет фактов запланированных боевых действий против немецких сил с целью их уничтожения, хотя были стычки с небольшими немецкими подразделениями, в частности с полицией или жандармерией, с целью получить оружие, или в ходе вооруженного грабежа немцами украинского населения.