Блакитна лінія

Ячейкин Юрий Дмитриевич

Озирнувся: де Гейліген? Куди подівся?

Аж ось він, лежить на асфальті, недоладно скоцюрблений.

І стогне…

Живий!

У кілька стрибків Майєр опинився біля «спеца по обезлюдженню».

На Віллі вибалушилися сповнені жаху й ненависті очі.

— Я відчував, — пробелькотів гестапівський кат. — Істот…

Страшний, безжальний удар гайковим ключем розчерепив йому голову й навіки урвав мову.

«Істотно!»

Тепер це вже був труп.

Майєр прожогом кинувся до понівеченого «мерседеса».

Мотор не заглух — заспокійливо хурчав. Надійна машина! Знову шмигонув у вузький провулок, мов у чорний тунель. Звідти одразу — на Мольткештрассе. Тут зупинився і вимкнув мотор. Через прохідний двір майнув на сусідню Кінкельштрассе. Там, на тому ж місці, де його залишив, темнів службовий «опель». Умить скинув із себе цивільний плащ, шарф, капелюх і окуляри, відклеїв вуса. Натягнув есесівський кашкет і знову перевтілився у рудого гауптштурмфюрера Віллі Майєра, такого, якого всі звикли бачити. Минаючи каналізаційний колодязь, зупинив на хвилину «опель», щоб кинути в підземну клоаку маскарадне вбрання. І гайковий ключ теж. Чув, як він шубовснув у смердючу рідину. Останніми впали туди ж нові рукавички. Тепер — усе!

Що далі?

Забезпечити алібі!

Якнайшвидше — на чоловічу вечірку, що її влаштували з якоїсь нагоди колеги.

Його зустріли з п’яним піднесенням:

— Віллі, друзяко, де тебе дідько носив?

— Трохи затримався у шарфюрера Бергер.

— Ах, так! Ти ж у неї прописаний…

— Облишмо цю тему!

— Як вона себе почуває?

— Чи скоро пологи?

— Що сказати! Гадаю, час уже подумати про дарунок для новонародженого. Ось-ось, мабуть, станеться…

— От часи! Життя і смерть ходять поряд!

— Сідай, друзяко!

— Чому досі не налили чарку Віллі?

— Прозіт!

Товариський галас обірвав безцеремонний стукіт у двері.

— Відчиніть! Поліційний патруль.

Господар квартири спохмурнів:

— Щось трапилося…

— Відчиняйте!

— Та зараз…

Господар відімкнув двері. Там стовбичив гестапівський шарфюрер. За ним бовваніли двоє мордатих крем’язнів із широкими металевими бляхами півмісяцем і автоматами на грудях.

Шарфюрер кинув швидкий погляд у глиб кімнати, де в тютюнових клубовиськах угледів типовий випивонний антураж. Його по-службовому суворе обличчя злагіднішало, собача підозра в очах зникла.

— Залишайтеся тут! — наказав він жандармам, а сам увійшов до компанії. — Вибачайте, панове, обов’язки! — Він прикипів поглядом до пляшок з коньяком. — Я бачу, що даремно сунувся до вас. Але наші підрозділи прочісують весь тутешній район.

— Когось шукаєте?

— Так, небезпечного злочинця.

— Хто він?

— У цьому питанні — абсолютна невідомість.

— Дива! Шукаєте й самі не знаєте кого!

— Трапляється… Але наказ є наказ!

— Атож, пане шарфюрер.

— Чарочку коньяку? — запропонував господар квартири.

—

Охоче, — пожвавішав гестапівець.

— А що, власне, скоїлося, якщо це не секрет? — запитав Майєр.

Гомін ураз вщух — питання цікавило всіх.

— Годину тому на вулиці знайшли мерця, — шарфюрер не поспішав зі своєю службовою таємницею.

— Хто він?

— Працівник гестапо Хорст Гейліген. Чували про такого?

— Боже мій! — вразився Майєр. — Ще вчора вранці я балакав із ним. Веселий, бадьорий, у доброму гуморі…

— Як це трапилося, пане шарфюрер? — залунало зусібіч.

Господар підніс йому тацю з бутербродами й добрячу порцію брунатно-іскристої рідини:

— Справжній «Мартель»…

— О! Тут стане на три тости!

— Це так, але ви на службі, і в даній ситуації вам необхідно ущільнювати час.

— Переконливо, — погодився гестапівець. — Прозіт!

— То як же вбили добрягу Хорста? — тепер запитав хтось інший.

— Картина вимальовується така. За бідолахою полювали на потужному «мерседесі». Коли Гейліген повертався додому, його намагалися розчавити… Чи ви знаєте такий прийом — лягти на капот?

— Авжеж, авжеж!..

— Хорст скористався ним — на місці злочину повно битого скла, Гейліген добряче скалічився, але ще лишався живий. Тоді бідолаху добили. Удар був страхітливий — череп розкраяно ледь не навпіл.

— Жах!

— Звідки дізналися про полювання на «мерседесі»?

— Машину знайшли в цьому ж районі. В рамі вітрового скла стирчать самі гостряки. На капоті — незаперечні сліди падіння людського тіла. От і шукаємо в копі сіна голку. Та ще й невідомої конфігурації. Одне ясно — це хтось із його колишніх російських «знайомих». Мабуть, виникла загроза, що Гейліген його впізнає, як це вже траплялося… Не інакше!

— Ще чарочку?

— Ні, дякую. Служба! Маю честь.

Двері за гестапівцем зачинилися.

— Освальде! — гукнув Майєр господареві квартири.

— Агов, що тобі?

— Ти обіцяв дарунок для пса Крістіни Бергер.

— Ах, так! Геть з голови… Але на кухні — все напоготові! Чудові маслаки! Зараз спакую… А ти хіба вже йдеш?

— Щось настрій зіпсувався. Я ж добре знався з небіжчиком…

…Наступного дня, з самісінького ранку, Віллі Майєр повідомив Крістіні Бергер, що її наказ успішно виконано. Поклав пакет маслаків.

— Ви, Крістіно, не помилилися — це була надзвичайно небезпечна людина, — сказав він.

— Як це сталося?

Віллі поглянув на неї, завагався і відповів коротко:

— Потрапив під автомобіль.

— І все?

— І все! — Він розхвилювався. — Ви спочатку народіть дитину, а тоді розпитуйте… Навіщо вам знати подробиці?

— І все тихо? — спокійно запитала Крістіна.

— Та ні, Мюллер його дуже цінував. Уночі було піднято на ноги всю поліцію і жандармерію…