Блакитна лінія
Шрифт:
Віллі Майєр знайшов час, щоб завітати до Шеєрів, лише останнього дня лютого. Фрейлейн Крістіна вийшла з ним у садок. Як і завжди, коли їм хотілося погомоніти на самоті.
Тепло, вже по-весняному гріло сонечко. На деревах набрякали життєдайними соками тугенькі липкі бруньки. Пахло зіллям і травами, що прокидалися по зимі.
Крістіна зовсім втратила свою колишню дівочу рухливість. Ходила повільно, перевальцем. Навіть вірний собацюра Віт, мовби розуміючи стан хазяйки, вже не стрибав до неї,
— Розумняка ти, Віт! Просто на диво!
— Атож, чудовий пес, — підхопив Майєр.
Віт уже давно звик до нього й дозволяв пестити себе.
Теплішає… Із завтрашнього дня починається березень, а там і перший четвер, у котрий Крістіні слід їхати до «Мисливського замку» в районі Вільмерсдорф.
Маршрут: «Шмаргендорф»—«Далемдорф»—Кенігін-Луїзе до замку. У перший четвер березня. Час — без змін…
Далеченько. Добре, що востаннє: неухильно наближалися пологи.
— Що нового, Віллі? — почала вона розмову.
Майєр знав, що її цікавить: на превеликий жаль, не його особисте життя. Вона навіть зараз лишалася для нього принадною, хоч обличчя її поповнішало, втратило свою дівочу чарівність, вкрилося жовтуватими плямками. Та хіба це назавжди? Скоро краса до неї повернеться й забуяє з новою силою, як це буває з усіма гарними жінками по вагітності. Що ж йому лишається, на що сподіватися? На час, що лікує і вгамовує душевні травми. Він поряд, а це багато важить… А що зараз? Іде й не вщухає війна. Але ж і вона колись минеться!
— Чого мовчите, Віллі?
— Просто замислився…
— Над чим?
— Так, безвідносно… Ви запитали, що нового. Вістей — торба, з чого починати?..
Крістіна посміхнулася:
— Хоч це й тавтологія, але починають з початку.
— І викладають послідовно! — довершив Майєр.
— То я слухаю вас.
— Останніми днями Хейніш вояжував по концтаборах. Зрозуміло, я з ним. Нас супроводжував давній знайомий по Кавказу.
— Хто саме?
— Султан-Гірей Клич.
— Таки втік…
— Тепер співробітничає з СД.
— Про такі речі, Віллі, прошу вас доповідати якнайдокладніше, — мовила Крістіна. — Кажіть все, про що дізналися.
— Поки що мої відомості куці. Ми тільки-но починаємо розгортати свою діяльність.
— Нічого, послухаю. Про щось у дорозі розмовляли?
— Цей кавказький князьок з Адигеї очолює так звану «народну партію горян Кавказу», яка насправді є свого роду агентурно-розвідувальним розплідником. Контингент до «партії» набрано з людей, які зрадили і підняли руку на Вітчизну. Прийом відбувається в концтаборах.
— Тобто як це?
— Там нові «партійці» власноручно страчують полонених згідно з вироками табірної адміністрації.
— Виродки!
— Як на підбір… Він нам передав одинадцять отаких «партійців»-катів. Завітали ми також до «білого» генерала Шкуро [7] .
— А цей що?
—
— Віллі, чи розумієте ви, як важливо…
7
У січні 1947 року у відповідності з Указом Президії Верховної Ради СРСР Військова колегія Верховного Суду СРСР присудила колишніх білогвардійців, а згодом активних посібників фашистів до вищої міри покарання. Серед засуджених були Сулган-Гірей Клич та «білий» генерал Шкуро.
— Ох, Крістіно! Я все чудово розумію. І ось вам доказ — докладний виклад усього, що я вам розповів. Також список нашого «контингенту», прізвища, псевдоніми, прикмети.
— Блискуче! Це все?
— Строк підготовки агентів скорочено до мінімуму. Чому? Бо мистецтву вбивати, шкодити, руйнувати їх уже навчили. Закид відбудеться з території Румунії та аеродромів Криму в різні райони Кавказу. Точніше про місце і час закиду зможу повідомити пізніше.
— Заповзявся Хейніш! — зазначила Крістіна.
Віллі мовив замислено:
— Взагалі-то, після виклику до Кальтенбруннера Хейніш був сам не свій. Тепер землю риє…
— А що трапилося, знаєте?
— Якась дивна і незрозуміла історія. Для мене самого цілковита загадка. Може, мав прочуханку? А все почалося з того, що Хейнішеві несподівано пощастило — він випадково затримав російського розвідника.
— Що? — рвучко повернулася до нього Крістіна. — Кого арештували?
— Прізвище — Астаф’єв. Більше нічого не відомо. Німецькі документи виявилися фальшивими. — Він раптом запитав: — Ви знали такого?
Але що могло сказати Крістіні прізвище невідомого розвідника, коли вона жила і діяла в світі вигаданих прізвищ і біографій, що так і звуться — «легенди»? Що важило для неї справжнє прізвище, коли дійовими були тільки паролі та розпізнавальні знаки? Здебільшого вона не знала навіть чужих псевдонімів. Приміром, радіограму, яку вона передала при особистій зустрічі, не зможе «прочитати» навіть той лейтенант з рудими вусиками, що взяв її для передачі до Центру. Чому? А тому, що її забезпечено власним шифром, ключ від якого знає в усьому Берліні вона одна… От вони зустрілися, але що знають одне про одного? Нічого. Тільки зовнішність, бо її не заховаєш до сумки з яблуками…
— Коли це сталося? — запитала втомлено.
— Саме напередодні нашого від’їзду. Тому я і не встиг вам розповісти.
Крістіна швидко підрахувала. Той самий день єдиної поки що її зустрічі у Берліні! Випадковий збіг?
— У який час? — розпитувала Майєра.
— Точно не пам’ятаю. Увечері, коли вже трохи сутеніло.
«Увечері, — все більший неспокій огортав Крістіну, — а ми зустрілися надвечір. Того ж дня…»
— Ви були присутні?