Блакитна лінія
Шрифт:
— А ви де були?
— Я? На товариській вечірці. Мене ще сварили, бо я дещо засидівся у вас і трохи запізнився… Зрозуміло?
Крістіна озвалася йому в тон:
— Ах, Віллі, якби ви знали, як приємно й затишно мені було з вами учора ввечері. Ви пішли, і я засумувала… Отакі сучасні рицарі! Чарка для них більше важить, аніж зваблива жінка… Принаймні ви мене не раз запевняли… І от маю: чарка проти жіночих чар! Сором, Віллі, я можу вам не вибачити. — Вона, грайливо
Майєр аж отетерів.
— Якби ж то насправді… Крістіно, навіщо ви мене катуєте!
— Хіба? — всміхнулася чарівно. — Я лише забезпечую вам алібі! На ваше ж прохання…
— Ну, тоді наступного разу прив’яжіть мене до стовпа.
— Навіщо?
— Для взаємної безпеки. Прив’яжіть, як Одіссея, коли йому співали спокусниці-сирени.
Розділ одинадцятий
«ХРЕЩЕНИЙ БАТЬКО» ОДЕРЖУЄ ЗАВДАННЯ
Старший лейтенант Олексій Марков уперше бачив начальника Управління генерала Григорія Івановича Сербулова. Не чекав, що він, як на генерала, дуже молодий. Чи, може, генерал тільки виглядає молодо зі своїм чистим обличчям, блискучими, світлими очима, з густим, ще не сивим чубом? Завжди якось чекаєш: коли людина набагато старша званням, то — й за віком. А це не так, не скрізь і не завжди…
— Уперше в Москві? — поцікавився Григорій Іванович, починаючи розмову.
— Так, — коротко відповів Марков.
— І які враження?
— З літака — в машину, в двері наркомату.
Григорій Іванович засміявся:
— Відповідь вичерпна і коментарів не потребує. Скільки ви служите в армійській розвідці?
— З березня сорок першого.
— Починали ще до війни…
— Так точно!
— У якому званні?
— Молодшого лейтенанта.
— Німецьку мову знаєте досконало?
— Наставники не нарікали.
— Коли перебували в тилу ворога, мовних «накладок» не траплялося?
— Жодного разу.
— Це добре…
Генерал помовчав і пильно зазирнув Маркову в очі:
— Ви усвідомлюєте, чому я запитую?
— Безумовно.
Спокійна, виважена впевненість бувалого у бувальцях молодого розвідника знайшла схвальну оцінку в думках генерала. Коротка констатація факту — це не хвальковитість. Хвалькові лаконізм протипоказаний: у велемовності про себе — суть поведінки хвалька.
— Не цікавить, чому вас викликали до Москви? — знову запитав Сербулов.
— Викликали — скажуть!
— А скажуть — почуєте, — у тон йому докинув генерал. — Так?
— Так точно.
—
Генерал на хвильку замовк, ніби відокремлюючи мовлене і підкреслюючи важливість наступної розмови. Спочатку вона уся вклалася в одне речення:
— Поїдете кур’єром у Берлін.
Марков ураз посуворішав, напружився, величезна відповідальність одразу лягла на нього. Це тільки так сказано, дуже просто і буденно — «Поїдете у Берлін». А насправді… Навіть уявити важко! Це завдання за своєю складністю і величезною напругою не йшло ні в яке порівняння з усіма попередніми.
Кур’єром у Берлін! Це значить — до когось. А в лігві фашизму кожна наша людина — на вагу золота. Кур’єр мусить не тільки виконати завдання, а всіма своїми діями ні в якому разі, за будь-яких обставин, навіть найкритичніших, не поставити під удар людину або людей, до котрих їде.
До того ж ішлося насамперед не про його поведінку як кур’єра в «обставинах», а про те, щоб він вміло уникнув їх і успішно виконав завдання.
— Готовий виконати будь-яке завдання! — сказав Марков твердо.
— Йдеться про фрейлейн Крістіну Бергер, вашу «хрещеницю». Ви добре знаєте її, а вона — вас.
— З початку війни, — уточнив Марков.
— Тому й обрали вас.
— З нею щось трапилося? — раптом стурбувався розвідник.
— На щастя, особисто з нею — нічого лихого. Проте, якби я вірив у забобони, я сказав би: дівчину переслідує якийсь фатум, їй на роду записано втрачати з нами зв’язок.
— Знову? — навіть здивувався Марков.
— І знову з не залежних від неї причин.
Тепер у тон генералові мовив старший лейтенант:
— Якби я був забобонний, я б сказав: господь-бог трійцю любить. Я вже двічі поновлював із нею зв’язок.
— Ми це знаємо.
— Ось і випадає поновити втретє.
— Краще б не випадало. Для всіх краще, передусім — для Студентки.
— Це — точно!
— Ну що ж, ваш бадьорий настрій, ваша готовність до дії мені, прямо скажу, подобаються.
— Дякую за добре слово.
— З підполковником Калиною знайомі?
— Так.
— Це він вас рекомендував. Як і минулого разу, коли вас відрядили до Ставрополя.
— Я й не знав!
— Тепер знаєте. Підполковник Калина готуватиме вас. Він добре знайомий із поведінкою німців поза фронтовою смугою, чудово вивчив життя цивільного населення, досконало обізнаний із самим Берліном.
— Зрозуміло.
— Запитання є?
— Лише одне, товаришу генерал.
— Слухаю.
— Кого приніс «Сплячий лелека» — сина чи доньку?