Блакитна планета
Шрифт:
— Слухайте, — сказала вона по розмові. — Твоє сонце, Юне, називається Тау Цеті. Та зірка Тау — в сузір'ї Цеті, або Кита. То зимове сузір'я, взимку воно піднімається високо на нашому небі, і його добре видно. Влітку сходить рано, важко його побачити, бо висить низько над обрієм. Астроном мені сказав — поблизу нашої сонячної системи знаходиться чотирнадцять зірок, схожих на наше сонце. Поміж них і Тау Цеті. Довгий час в обсерваторії Грін Ненк ловили сигнали з Тау Цеті, та почули тільки невиразні шуми. Нині дослідження перервані,
Щоки їй палали, очі блищали, світле волосся ясніло в сонячному промінні, що пробивалося крізь шпари в наметі.
Марціна аж тіпало з нетерплячки. Юн почав нарешті оповідати про свою планету! Агнешка ж, замість слухати, повторювала давно знані з преси відомості про невдалі спроби людей полетіти на інші планети. Юн дивився на неї і зачудовано глухни.
— Як ви називаєте свою планету, — перебив її Марцін, звертаючись до гостя, — Юне, як ви називаєте свою землю? — І торкнувся його рукава.
Юн подивився на нього, ніби збудивсь від сну.
— Я тебе слухаю…
— Питаю, як називаєте свою планету?
— Атіс.
— А яка вона?
— Колись покажу.
— Намалюй, Юне, прошу тебе! На тобі олівець, навіть в чотири кольори. Батьків!
— Намалюй, — підтримала хлопця Агнешка, — це нам дуже цікаво.
Юн накреслив кулю й намітив на ній обриси невеликого континенту, потім розширив їх іншим кольором. Вони нахилились над малюнком, не розуміючи, що до чого.
— Материк, — поволі проказав Юн. — Материк справжній, давній, а то повий, доданий…
— Ви осушуєте океани, — здогадалась Агнешка, — достоту як у Голландії. Знаєш, Юне, одна з європейських країн чверть своєї поверхні відвоювала од моря. Ця чверть лежить нижче рівня моря. А то що? — показала вона на заштриховані острови, розкидані по океану.
— Острови. Штучні.
— Он як, штучні!
— А які у вас є звірі? — допитувався Марцін. Коли б хоч Агнешка не заходилася розповідати про радянські поселення на Чорному морі й про повітряні міста, які збираються будувати японці!
— Звірі? У воді. Багато.
— Риби?
— І риби.
— Ага, у вас є морські звірі, мовби наші кити або дельфіни. А на материку?
— Теж є.
— А що ви їсте?
— В океані є маленькі… — Юн шукав потрібного слова.
— Планктон, вигукнули враз. — Готуєте його дома чи на фабриках?
— Дома ні.
— Він смачний?
— Авжеж.
— А яка енергія рухає у вас поїзди, освітлює будинки?
Юн замислився і за хвилину мовив:
— Різна. Не така, як у вас. Але сонце і вода теж.
— Ви використовуєте сонячну енергію, — здивовано сказала Агнешка. — Недавно в Америці відбулася міжнародна конференція з цього питання.
Знадвору почувся брязкіт судків. Певне, з табору принесли обід. Дівчина вискочила з намету.
— Марціне, — покликала хлопця перегодом. — Не дивуйся, коли обід
— Невже?
— Справді. Ти ж чув — вони готують їжу з планктону. І чинить слушно, бо їсти м'ясо — це варварство. Колись і в нас ніхто нікого не вбиватиме Тільки коли це буде?
— Але ж Юн не наїсться! — вигукнув хлопець, зазирнувши до судка. — Сьогодні немає ні галушок, ані пиріжків з сиром, сама шинка з картоплею та морквою.
— Напряжи яєчні.
Марцін стояв над плиткою, що пашіла жаром, і кидав Гані шматки м'яса. Пес притьмом глитав їх і дивився на хлопця очима, повними чекання.
— Все сам би поїв, — Марцін розбив яйце об край пательні й вилляв його в масло, що аж шкварчало, — а що я їстиму?
Проте знав — він не торкнеться тієї шинки. Навіть коли б Агнешка й дозволила, він не їв би крадькома, потай від Юна. І так вже багато чого приховують від нього.
По обіді Агнешка зробила ще одну несподівану пропозицію.
— Слухайте, — заявила вона, — треба глянути, як там зореліт. Марціне, може, зателефонуєш вожатому, аби прислав когось на станцію?
— Навіщо знімати такий шарварок? — насипався на неї хлопець.
— Залишишся сам?
— Звичайно. Про всяк випадок попрошу Антка, щоб сидів біля телефону. Хто-хто, а він зуміє цілий день протинятися там, і ніхто уваги не зверне.
— Цілий день? — повторив Юн.
— Так, поїздка триватиме довго. До гори далеченько. Треба їхати автобусом, а потім сходити пішки вгору, — пояснив Марцін Юнові, мов малій дитині.
— Навіщо їхати? — спитав Юн. — Полетимо.
— Чим?
Юн замість відповіді тільки осміхнувся.
— Агнешко, — сказав Марцін, краючи хліб на вечерю, — хіба Юн сховав десь поблизу якусь меншу ракету? На взірець літаючої тарілки?
— Напевно, ні.
— Як же ви полетите? Може, він має повітряну складану байдарку?
— Побачиш увечері.
Хлопець пошкодував, що його новий приятель уже облишив несподівано заглядати в чужі думки. А то відповів би сам.
Сутеніло. Юн увійшов до намету в сріблястому скафандрі, а другий такий самий подав Агнешці. Дівчина сховалась за перегородкою і за хвилину вийшла вдягнута.
Юн дбайливо натягнув їй на голову шолома.
— Летимо? — спитав.
— Летимо. Марціне, поглянь, чи не вештається хто поблизу.
Над галявою панувала тиша, і тільки біля струмка кумкали жаби.
— Шлях вільний! — вигукнув хлопець.
Юн торкнувся рукою Агнещиного шолома, і одразу обидвоє відірвались од землі, срібною смугою розітнули повітря й зникли. Марцін ще довго дивився їм услід. Місяця не було, і лише зірки виблискували далеким сяйвом.