Бомба для голови

Семенов Юлиан Семенович

Онума сказав:

— Сусі треба неодмінно мочати в соєвий соус, це надає їжі особливого колориту, лише соя може поєднати рис і сире м'ясо тунця в єдиний ансамбль ласощів. Ні, ні, мочайте ще сміливіше, містер Люс… Знаєте, краще я називатиму вас Люсо-сан, добре?

— «Сан» — це пан?

— Я не перекладав би так. «Чіо-Чіо-сан» популярна у вас у Європі. Ви перекладаєте «Чіо-Чіо-сан» як «Мадам Баттерфляй»… Але ж це неправильно. «Нічний метелик під час грози здається чорним, а вранці він помирає білим, як сонце в туманний день…» Це середньовіччя… Я так переклав би ім'я героїні опери… «Сан» має не одне значення — безліч. Взагалі, ієрогліфіка досить багатозначна. «Сан» — це вияв поваги при звертанні до людини… Ні,

я не хотів би перекладати цей ієрогліф як «пан». Мені слово «пан» не подобається, дуже не подобається… «Сан» не можна перекласти на вашу мову. Тільки ієрогліфіка спроможна передати істинне значення «сан». До речі, у чому я був не згодний з Мао, так це з його спробою реформувати мову, перевівши ієрогліфи на латинський шрифт…

— Ви цікавитесь експериментом Мао?

— Вип'ємо саке, поки воно гаряче. Нашу горілку треба пити дуже гарячу. Тут подають чудове саке з Іокогами. Подвійна очистка, причому наш рис змішаний з південнокитайським, трошечки жовтуватим. Тут справді особливе саке.

— Дуже смачне. І сусі прекрасне. Ніколи не думав, що у вас така чудова їжа…

— Ну, це ми тільки починаємо екскурс у нашу кулінарію, Люсо-сан. Вас ждуть сюрпризи… Редактор комуністичної газети якось сказав мені, що він згоден помиритися з феодалізмом на базі народної японської кухні.

— Ви також комуніст, Онума-сан?

Онума засміявся:

— Ви правильно звернулися до мене. Деякі європейці кажуть «Онума», деякі — «містер Онума», і все це ображає мене. «Онума-сан» — це дуже приємно. Добре, що ви саме так звернулися до мене. Інколи доводиться підказувати, і тоді вже не так приємно, коли тебе називають за правилами. Сюрприз завжди приємний. Ні, я не комуніст… А ви?

— Я їх поважаю.

— Ви член партії?

— Для художника членство в партії не обов'язкове.

— А я до комуністів ставлюся погано.

— Вітаєте Мао і не любите комуністів…

— Я не пов'язую особистість Мао із загальнозначимим комунізмом. Мао — лідер азіатської країни, яка за двадцять років перетворилася в могутню державу…

— Сама по собі чи з допомогою Кремля?

Онума ніби й не почув запитання Люса.

— Мао, — провадив він своє, — звернувся до молоді, а ми, наприклад, мучимося з нашим дзенгакуреном…

— Що таке «дзенгакурен»? — запитав Люс.

— Це ті, кого у вас називають довговолосими, нові ліві. Ми з ними мучимося, компрометуємо себе політикою батога й пряника, заграємо з ними, саджаємо їх, платимо їм… А Мао узяв та й зробив державну ставку на молодь, коли зрозумів, що ідеї світового комунізму входять у протиріччя з практикою його внутрішньої й зовнішньої політики. Він зумів використати у своїх цілях покоління молодих. У цьому розумінні я вітаю експеримент Мао. Він зібрав воєдино догми буддизму, і методику Троцького, і концепції наукової революції останнього десятиліття. Це серйозна комбінація. Недарма ж в Австралії редакторам газет уже наказано утримуватися від карикатур на Мао, а багатьом із них рекомендовано писати про його експеримент у шанобливих тонах. При цьому про Японію там пишуть в абсолютно розгнузданому, неприпустимому тоні. Мене це наполовину радує, а наполовину засмучує. Моя мати — китаянка, а кров — це завжди кров. Хіба не так?.. Але, як син японського батька, я ображений за Японію…

— Але що найголовніше приваблює вас у досліді Мао? Гра з молоддю?

— Ні, Люсо-сан… Головне, що мене приваблює в експерименті Мао, — це боротьба проти партійної і державної бюрократії…

— Ви впевнені, що в Китаї була партійна й державна бюрократія?

— Це наївно заперечувати.

— У мене є сумнів: якщо починали всі разом — Мао, Лю Шао-ці, Пин Дехуай, Лінь Бяо, Ден Сяопін, Чень І, то чому один з них став бюрократом і наймитом іноземної держави, а другий лишився вірний ідеї? Чи не здається вам дивним обвинувачення, висунуте проти голови

КНР Лю Шаоці, в служінні інтересам іноземної держави? У нас може статися, що генерал чи невдаха помічник міністра виявиться агентом іноземних держав — їх ловлять на зажерливості, на жінках чи на гомосексуалізмі, але в світі ще не було такого, щоб глава держави, міністр закордонних справ, міністр оборони і генеральний секретар партії виявилися агентами й найманцями іноземців. У чому ж справа?

— Бачите, Люсо-сан, ви повинні робити скидку на пропагандистський аспект питання. Мао потрібно було згуртувати народ. Як можна інакше згуртувати народ, коли немає війни, а в країні сила-силенна труднощів?!

— Отже, партія, яку очолював Мао, не знала, що відбувалося в країні, очолюваній Лю? Як же тоді бути з керівною роллю партії в червоному Китаї?

— Партія й була лідером суспільства, вона й зрозуміла, що бюрократи перекрили шлях молодому поколінню до управління країною.

— Отже, раніше нічого не розуміли, а потім раптом узяли та й зрозуміли! А що зрозуміли? Оточені старими шпигунами й ворогами, еге ж? І хто ж це зрозумів? Молодий Мао? Йому скільки? Сорок? Чи п'ятдесят? Він що — уступив своє місце молодому? А може, він просто примусив молодого хунвейбіна мордувати стариків — своїх соратників по революційній боротьбі — для того, щоб самому стати живим богом? Годі вам про бюрократію, Онумасан. Просто Мао захотів бути єдиним… А для цього треба забути багато чого і багатьох. Він вирішив зробити так, щоб нація втратила пам'ять.

— У ваших словах є доля істини, Люсо-сан… Але ви судите про предмет тільки за останніми подіями й робите з Лю мученика. Але ж він з Мао разом у свій час віддав анафемі колишнього секретаря ЦК Ван Міна… Вони тоді обвинуватили його в тих же гріхах, у яких тепер Мао і Лінь Бяо обвинувачують Лю. І щоб це самопожирання було останнім, Мао зробив ставку на молодь. Зрозумійте ж, коли вибудувано перспективу, треба заради великої мети вміти йти на певні жертви! А хіба мета — закликати молодь до боротьби проти всіх і всяких проявів бюрократизму — це не здорово?

Люс розсміявся. Він усе ще сміявся, прикурюючи від сірника, піднесеного ввічливим Онумою.

— Яка перспектива, Онума-сан? — сказав він. — Адже молодь стане дорослою! Вона прочитає про подвиги маршала Пин Дехуая в час визвольної корейської війни. Вона почує про те, що саме Чжу Де створював Червону Армію Китаю! Це ще поки в Китаї мало радіоприймачів, з інформацією туго. Мао зробив ставку на Китайську стіну, але ж незабаром телевізійні програми передаватимуть із супутників! Яка там стіна! Жодна стіна не витримає натиску інформації… А щодо сьогоднішнього дня… Знаєте, особисто мені дуже не подобається, коли боротьба з бюрократами супроводжується спаленням книг Шекспіра, Толстого і Мольєра…

— У великому треба вміти жертвувати малим, Люсо-сан.

— Це ваша перша помилка за весь час, Онума-сан. Шекспір і Толстой — це, по-вашому, «мале»? Та всі бюрократії світу, разом узяті, ніщо в порівнянні з генієм одного з цих письменників!

— Чому ви оперуєте ім'ям російського письменника, Люсо-сан?

— Ви думаєте, я подорожую на гроші Москви? А чому не Лондона? Я оперував і Шекспіром… Ні, Онума-сан, просто Шіллера в Пекіні поки що не спалювали.

— Я там був, коли розбивали пластинки Бетховена.

— Спасибі за інформацію. Ви не робили фотознімків цього епізоду «по боротьбі з бюрократизмом»?

— Робив. Але, на жаль, плівку засвітила китайська митна служба.

— Дивно, ви їх апологет — і така неповага…

— А це ваша друга помилка, Люсо-сан. Я ніякий не апологет червоного Китаю. Я лише намагаюся бути об'єктивним. Я патріот Японії, Люсо-сан, у такій же мірі, як і Китаю…

— Китай — руки, Японія — голова, Азія — мати планети, так, чи що?

— Не зовсім так. Це було б дискримінацією по відношенню до інших націй…