Бомба для голови
Шрифт:
Онума сказав:
— Сусі треба неодмінно мочати в соєвий соус, це надає їжі особливого колориту, лише соя може поєднати рис і сире м'ясо тунця в єдиний ансамбль ласощів. Ні, ні, мочайте ще сміливіше, містер Люс… Знаєте, краще я називатиму вас Люсо-сан, добре?
— «Сан» — це пан?
— Я не перекладав би так. «Чіо-Чіо-сан» популярна у вас у Європі. Ви перекладаєте «Чіо-Чіо-сан» як «Мадам Баттерфляй»… Але ж це неправильно. «Нічний метелик під час грози здається чорним, а вранці він помирає білим, як сонце в туманний день…» Це середньовіччя… Я так переклав би ім'я героїні опери… «Сан» має не одне значення — безліч. Взагалі, ієрогліфіка досить багатозначна. «Сан» — це вияв поваги при звертанні до людини… Ні,
— Ви цікавитесь експериментом Мао?
— Вип'ємо саке, поки воно гаряче. Нашу горілку треба пити дуже гарячу. Тут подають чудове саке з Іокогами. Подвійна очистка, причому наш рис змішаний з південнокитайським, трошечки жовтуватим. Тут справді особливе саке.
— Дуже смачне. І сусі прекрасне. Ніколи не думав, що у вас така чудова їжа…
— Ну, це ми тільки починаємо екскурс у нашу кулінарію, Люсо-сан. Вас ждуть сюрпризи… Редактор комуністичної газети якось сказав мені, що він згоден помиритися з феодалізмом на базі народної японської кухні.
— Ви також комуніст, Онума-сан?
Онума засміявся:
— Ви правильно звернулися до мене. Деякі європейці кажуть «Онума», деякі — «містер Онума», і все це ображає мене. «Онума-сан» — це дуже приємно. Добре, що ви саме так звернулися до мене. Інколи доводиться підказувати, і тоді вже не так приємно, коли тебе називають за правилами. Сюрприз завжди приємний. Ні, я не комуніст… А ви?
— Я їх поважаю.
— Ви член партії?
— Для художника членство в партії не обов'язкове.
— А я до комуністів ставлюся погано.
— Вітаєте Мао і не любите комуністів…
— Я не пов'язую особистість Мао із загальнозначимим комунізмом. Мао — лідер азіатської країни, яка за двадцять років перетворилася в могутню державу…
— Сама по собі чи з допомогою Кремля?
Онума ніби й не почув запитання Люса.
— Мао, — провадив він своє, — звернувся до молоді, а ми, наприклад, мучимося з нашим дзенгакуреном…
— Що таке «дзенгакурен»? — запитав Люс.
— Це ті, кого у вас називають довговолосими, нові ліві. Ми з ними мучимося, компрометуємо себе політикою батога й пряника, заграємо з ними, саджаємо їх, платимо їм… А Мао узяв та й зробив державну ставку на молодь, коли зрозумів, що ідеї світового комунізму входять у протиріччя з практикою його внутрішньої й зовнішньої політики. Він зумів використати у своїх цілях покоління молодих. У цьому розумінні я вітаю експеримент Мао. Він зібрав воєдино догми буддизму, і методику Троцького, і концепції наукової революції останнього десятиліття. Це серйозна комбінація. Недарма ж в Австралії редакторам газет уже наказано утримуватися від карикатур на Мао, а багатьом із них рекомендовано писати про його експеримент у шанобливих тонах. При цьому про Японію там пишуть в абсолютно розгнузданому, неприпустимому тоні. Мене це наполовину радує, а наполовину засмучує. Моя мати — китаянка, а кров — це завжди кров. Хіба не так?.. Але, як син японського батька, я ображений за Японію…
— Але що найголовніше приваблює вас у досліді Мао? Гра з молоддю?
— Ні, Люсо-сан… Головне, що мене приваблює в експерименті Мао, — це боротьба проти партійної і державної бюрократії…
— Ви впевнені, що в Китаї була партійна й державна бюрократія?
— Це наївно заперечувати.
— У мене є сумнів: якщо починали всі разом — Мао, Лю Шао-ці, Пин Дехуай, Лінь Бяо, Ден Сяопін, Чень І, то чому один з них став бюрократом і наймитом іноземної держави, а другий лишився вірний ідеї? Чи не здається вам дивним обвинувачення, висунуте проти голови
— Бачите, Люсо-сан, ви повинні робити скидку на пропагандистський аспект питання. Мао потрібно було згуртувати народ. Як можна інакше згуртувати народ, коли немає війни, а в країні сила-силенна труднощів?!
— Отже, партія, яку очолював Мао, не знала, що відбувалося в країні, очолюваній Лю? Як же тоді бути з керівною роллю партії в червоному Китаї?
— Партія й була лідером суспільства, вона й зрозуміла, що бюрократи перекрили шлях молодому поколінню до управління країною.
— Отже, раніше нічого не розуміли, а потім раптом узяли та й зрозуміли! А що зрозуміли? Оточені старими шпигунами й ворогами, еге ж? І хто ж це зрозумів? Молодий Мао? Йому скільки? Сорок? Чи п'ятдесят? Він що — уступив своє місце молодому? А може, він просто примусив молодого хунвейбіна мордувати стариків — своїх соратників по революційній боротьбі — для того, щоб самому стати живим богом? Годі вам про бюрократію, Онумасан. Просто Мао захотів бути єдиним… А для цього треба забути багато чого і багатьох. Він вирішив зробити так, щоб нація втратила пам'ять.
— У ваших словах є доля істини, Люсо-сан… Але ви судите про предмет тільки за останніми подіями й робите з Лю мученика. Але ж він з Мао разом у свій час віддав анафемі колишнього секретаря ЦК Ван Міна… Вони тоді обвинуватили його в тих же гріхах, у яких тепер Мао і Лінь Бяо обвинувачують Лю. І щоб це самопожирання було останнім, Мао зробив ставку на молодь. Зрозумійте ж, коли вибудувано перспективу, треба заради великої мети вміти йти на певні жертви! А хіба мета — закликати молодь до боротьби проти всіх і всяких проявів бюрократизму — це не здорово?
Люс розсміявся. Він усе ще сміявся, прикурюючи від сірника, піднесеного ввічливим Онумою.
— Яка перспектива, Онума-сан? — сказав він. — Адже молодь стане дорослою! Вона прочитає про подвиги маршала Пин Дехуая в час визвольної корейської війни. Вона почує про те, що саме Чжу Де створював Червону Армію Китаю! Це ще поки в Китаї мало радіоприймачів, з інформацією туго. Мао зробив ставку на Китайську стіну, але ж незабаром телевізійні програми передаватимуть із супутників! Яка там стіна! Жодна стіна не витримає натиску інформації… А щодо сьогоднішнього дня… Знаєте, особисто мені дуже не подобається, коли боротьба з бюрократами супроводжується спаленням книг Шекспіра, Толстого і Мольєра…
— У великому треба вміти жертвувати малим, Люсо-сан.
— Це ваша перша помилка за весь час, Онума-сан. Шекспір і Толстой — це, по-вашому, «мале»? Та всі бюрократії світу, разом узяті, ніщо в порівнянні з генієм одного з цих письменників!
— Чому ви оперуєте ім'ям російського письменника, Люсо-сан?
— Ви думаєте, я подорожую на гроші Москви? А чому не Лондона? Я оперував і Шекспіром… Ні, Онума-сан, просто Шіллера в Пекіні поки що не спалювали.
— Я там був, коли розбивали пластинки Бетховена.
— Спасибі за інформацію. Ви не робили фотознімків цього епізоду «по боротьбі з бюрократизмом»?
— Робив. Але, на жаль, плівку засвітила китайська митна служба.
— Дивно, ви їх апологет — і така неповага…
— А це ваша друга помилка, Люсо-сан. Я ніякий не апологет червоного Китаю. Я лише намагаюся бути об'єктивним. Я патріот Японії, Люсо-сан, у такій же мірі, як і Китаю…
— Китай — руки, Японія — голова, Азія — мати планети, так, чи що?
— Не зовсім так. Це було б дискримінацією по відношенню до інших націй…