Бомба для голови

Семенов Юлиан Семенович

— Ваша горілка дуже легка, Онума-сан.

— Не хваліть Люсо-сан. Вона легка доти, поки не треба вставати з-за столу. Я не запитав вас, про що неодмінно мав запитати: якою вам здалася Японія?

— Вам би треба інакше сформулювати запитання: «Ви в Японії вперше?» А потім запитувати, чи сподобалася мені Японія.

— Ви хочете сказати, Люсо-сан, що ви розумієте, чому я з вами розмовдяю? Ви хочете натякнути мені, що вам зрозуміла моя роль?

— Авжеж. Саме так, Онума-сан…

— Так от про Дорнброка… Не варто вам, Люсо-сан, настроювати проти себе Азію. Згадайте, що сталося з Якобетті… Як тільки він зробив безжалісний фільм про Африку,

його зразу ж піддали остракізму в усьому світі: сильні умовилися робити політику на захисті слабких. Я маю на увазі словесний захист, який ні до чого не зобов'язував. Він страшний тільки для художників; військових, бізнесменів та міністрів він не стосується.

— Чен Шен просив вас полякати мене? Чи хтось інший?

— Ви не праві, Люсо-сан, мене ніхто не просив лякати вас. Мене просили, бо я знаю німецьку, сказати вам те, що я сказав. Не треба принижувати азіатів вашою правдою. Займайтеся Дорнброком у Німеччині. Але не треба вплутувати в це ваше діло Азію. Китай — особливо. Вас проклянуть і праві, й ліві. У будинках Енценсбергера і Годара висять портрети Мао.

— Знімуть, — відповів Люс. — Коли Мао почне відкритий діалог з Вашінгтоном або з нашими скаженими, вони знімуть його портрети… Лише гра в бунт припускає потяг до авторитетності…

— Мао не почне діалогу з ворогами. Іще саке?

— З радістю. Бажаю вам успіху, Онума-сан! Ваші люди повинні мене сьогодні прирізати? Чи будете топити в морі?

— Я не бандит, Люсо-сан. Я бажаю вам лише одного: виконання всього вами задуманого. Я готовий допомагати в міру моїх сил і можливостей.

— Тоді скажіть мені: що у вас говорили про переговори Дорнброка? Я не прошу точних фактів. Мене поки що задовольняють навіть чутки.

— В «Асахі» промайнуло повідомлення, що Дорнброк вів переговори про розширення атомного полігону на китайській території.

— Дорнброк був тут. Його запитували про це?

— Так. Його запитували про це в аеропорту. Але він відмовився відповідати на всі запитання і зразу ж полетів у Токіо. Він дуже поспішав.

— Він поспішав до Ісії.

— На жаль, це ім'я мені нічого не говорить.

«Ви заважаєте містеру Ліму, — говорив тоді Хоа, — бо ви знайшли японку. В містера Ліма ділові зв'язки з містером Дорнброком. Я розповідаю вам про це, тому що ви сказали містеру Річмонду: «Добре, що схожих на вас топлять тут у каналах». Випадок за вас, містер Люс. Я нічого не зміг би вдіяти, я був би змушений, навіть не зважаючи на ваше добре ставлення до мене, виконати доручення містера Лао, але випадок за вас. З вами ж місіс Джейн, а її чоловік працює в американській контррозвідці… Вона зайвий свідок, і я з радістю повернув гроші містеру Лао, які я одержав за те, щоб ви назавжди зникли. Ви коштували вісімсот доларів, містер Люс. Я витратив на оренду таксі вісім доларів, так що прошу їх повернути мені: я зобов'язаний звітувати перед містером Лао». Люс тоді попросив Хоа влаштувати йому зустріч з містером Лао. Хоа відповів: «Якщо ви станете розповідати комусь, про що я говорив вам, я загину, але я загину, з лютою ненавистю в серці до білих. Ненависть батьків, навіть убитих, передається дітям, містер Люс. А кожна третя людина на землі — китаєць».

Люс неквапно попивав гаряче саке — воно було гаряче і трошки підсолоджене, з дуже ніжним запахом. Він згадав, як ранком у номері йому підсунули газети під двері. Він завжди прокидався, коли пачка газет влітала під двері його номера і, прослизнувши по натертих плитах кахляної підлоги, вдарялася об ніжку стільця.

Іноді газети рикошетили до ліжка, і Люсу навіть не доводилося вставати з ліжка, щоб дізнатися про новини.

На другій полосі він побачив фотографію автофургона з розбитим вітровим склом. Зверху був величезний заголовок: «Убивство комерсанта Хоа Шудзе (59 років, власник двох катерів і магазину біля порту)». Люс подумав: «Ніколи не дав би йому п'ятдесят дев'ять. Щонайбільше сорок». Тільки потім він збагнув, що це надруковано саме про Хоа, і що Хоа вбили, і що він пішов з життя з ненавистю до білих, які подають руку, трохи зволікаючи, — як Джейн у клубі.

— Ви думаєте, я агент? — спитав Онума, коли вони, знявши черевики, ввійшли в салон мадам Сато в оточенні зграйки гейш. — Я не агент, Люсо-сан, просто мені, як і вам, потрібний допінг. Розумним людям завжди потрібний допінг інтересу. Мене попросили поговорити з вами. «Запам'ятайте його, — сказали мені, — коли він випустить свій новий фільм, вам буде про що написати».

Онума здавався зовсім тверезим, і тому Люс вирішив, що японець дуже п'яний.

— Хто вас про це просив?

— Друзі. В мене багато друзів у Гонконзі. Знаєте, щоб ви не думали, буцім я якийсь агент, я дам вам одну адресу. Це в Токіо, біля хмарочоса Касумігасекі…

— Спасибі. Чия це адреса?

— Там приватна клініка.

— Спасибі. Але…

— Там зараз лежить Ісії-сан.

— Що?!

— Нічого. Просто мені приємно дивитися на вашу розгубленість. Ви наївно вважали, що розумно і хитро ведете партію, але ж усю партитуру розмови розписав я. Але ви стійка людина, а мені це подобається… Ви розумієте, що ведете смертельну гру?

— Вам це підказали?

— Мені ніколи не підказують. Я сам думаю, порівнюю вашу зацікавленість із зацікавленістю моїх друзів. Ви працюєте на МАД? Чи ні?

— На військову контррозвідку? Я? Чому?!

— Я прочитав про це в німецьких газетах.

— Коли це було надруковано?

— Днів три тому.

Люс плеснув у долоні й розсміявся:

— Тоді в мене все гаразд, Онума-сан! Отже, вони вирішили притиснути мене з іншого боку, зганьбити в очах інтелігенції, коли не вийшло у Лі…

— У кого?

— У Ліхтенштейне, — відповів Люс спокійно. Він вчасно обірвав себе. «Лі» — це ж не «Лім». Це «Ліхтенберг», «Ліхтенштейн», «Ліберганд»… — Ліхтенштейн — це ворог мого продюсера, Онума-сан.

— А це не містер Лім? — тихо спитав Онума і, не дочекавшись відповіді від пополотнілого Люса, пішов танцювати з однією з гейш. Невидимий магнітофон крутив мелодії Рея Коніффа.

Люс підвівся, і його хитнуло.

«А я добряче насмоктався цього саке, — подумав він. — Хитає. Ну й нехай. Здихати треба п'яним. Не так страшно. Але зараз вони мене не вб'ють. Я в їхніх руках. Вони дуже налякали мене з Хоа. Їм здається, що цього досить».

Онума-сан, тримаючи в руці високий бокал, ступив йому назустріч. Він цокнувся з Люсом бокалом, у якому було шипуче шампанське, розливши кілька крапель.

— Давайте вип'ємо за мистецтво, — сказав Онума. — За правдиве мистецтво. Тепер мистецтво повинно бути правдивим, як математика. От за це я хочу випити.

— Згоден, — погодився Люс. — Тільки я осоловів.

— Можна попросити нашатирю.

— Ні, ні, не треба. А як вас можна називати зменшеним ім'ям? Я хочу називати вас ласкавим ім'ям…

— Японця не можна називати зменшеним ім'ям, — відповів Онума. — Ми й так маленькі. А ви хочете нас ще зменшити…

— Можна, я називатиму вас Онумушка?