Борозна у чужому полі

Корсак Иван Феодосеевич

І так само не міряв Сергій Прокопович одною міркою польських державних службовців. Оповідав йому знайомий священик з Поліського воєводства.

Урядує тут Костек-Бернацький, хам рідкісний, священикам ребра б ламали, якби насмілився хтось правити в церкві українською, можна лишень «єн- зикем польським альбо російським».

На жаль, такий діяч був непоодинокий. На зустрі- чі з послами-українцями Сейму, де про освіту вони клопоталися, міністра Косцялковського понесло на відвертість:

Перше – українців ніяк не можна порівняти з поляками. Росіяни загарбали Польщу, а ми відвою- вали частину того, що до нас належало з давен-дав- на, а по-друге, – Волинь ніколи не мала українського шкільництва. Я не буду дискутувати про Волинь як землю українську чи про свідомість національну на- селення Волині. Це ні до чого не приведе, і ми тут з вами спільної мови не знайдемо. Це воєвода Юзев- ський будує на Волині «потьомкінські дєрєвні» і ду- має, що тим робить корисну для держави справу…

Тож і мачини лукавства не мав Сергій Прокопо- вич за душею, коли на урочистих проводах воєводи казав:

Як представник українського населення Волині я щасливий підкреслити той момент Вашої волин- ської праці, на який Ви, знавець ідей Першого Мар- шала Польщі, клали особливий натиск. Ви з повним сумлінням виконали заповіт його про чесну кресову політику… Ви знайшли до цього правдивий і єдиний шлях, а саме: шлях особливо делікатного відношен- ня до релігійних і національних потреб українського народу Волині, який назавжди залишиться безмірно за це вам вдячний.

Присутні при цих словах вірили в їхню щирість ще й тому, що багато літ Тимошенко й Юзевський ішли пліч-о-пліч: пан воєвода, уродженець Киє- ва, в уряді УНР був товаришем міністра внутрішніх справ, а Сергій Прокопович – міністром шляхів; то прізвище пана Генрика стояло в наказі Симона Пет- люри першим, коли українські вояки були інтер-

новані і про їх розміщення треба було піклуватися, навіть по тому ще якийсь час Генрик Юзевський за- лишався радником міністерства закордонних справ уряду УНР в екзилі.

Через кілька зим Тимошенкові спадуть на пам’ять свої ж слова, коли запалають пожежі у краї, коли піде на брата брат і поллється польська та україн- ська кров вже не струмками; як шкодувати тоді до- ведеться, що так мало на цій землі було в ті часи юзевських…

– ---- 18

Я к перестала хилитатися палуба під ногами і хвиля виляскувати в борт, ступив Володимир Прокопович врешті на тверду землю, американську землю, то не втрапив він у світ незнаний, тим паче

ворожий – брат Степан підставляв плече.

Стрімка течія років... Професор Української господарської академії, Українського вільного університету, праця деканом факультету, обран- ня ректором УВУ і Рокфеллерівська стипендія на докторат з економічних наук в Корнельському університеті США...

Їх розвіювало по світах і знов на якийсь час до одного берега прибивало, щоби

ще раз підхопити і понести незмірним світом. Цього разу, здавалося, один до одного брати будуть близько.

Начебто тими самими материнськими грудьми годовані, тими самими руками пеленані, вони не схожі були, природно, долями, а тим більш світоба- ченням: інколи сходилися думками у суперечках, а частіше іскри викрешувались у перепалках. Володи- мир поважав освіченість братову і обшир його кру- гозору, але й сам говорив і писав англійською, укра- їнською, російською та французькою, вільно читав німецькою, чеською й польською мовами.

Цього разу зчепилися й зовсім на рівному місці: Степан відправляв листа Вернадському.

Великий вчений і великий громадянин, – доки- нув між іншим.

Вчений – так, – покивав головою згідливо брат.

Але душею він громадянин іншої держави.

Гріх, тобі брате, – Степан не образився, але суму в голосі приховати не зміг. – Хто б розказував мені?.. Я на власні очі бачив, як піклувався Вернадський про Українську академію наук, я, зрештою, разом із ним на підлогах вагонів валявся, як доводилось її від за- гибелі боронити.

Пам’ятається, вони довго тоді заснути були не- здатні, бо так близько від вуха гриміли по рейках колеса, тож переговорити могли багатенько… І хтозна, чи то від невдачі поїздки, чи з притичини іншої Вернадський вимовив з гіркотою:

Я не можу собі уявити і не можу змиритися з па- дінням Росії… Але, з другого боку, огидні риси ледачої, неосвіченої тварини, якою є російський народ – ро- сійська інтелігенція, не менше за її рабів хижа й про- дажна, те «історичне варварство», яке так яскраво відображається довкола, примушує часом зневіри- тися в майбутньому Росії і російського народу…

Звісно, Степан Прокопович не міг знати, що схо- жу майже дослівно думку Володимир Іванович запи- ше в своєму щоденнику 30 серпня двадцятого року. Степанові було просто прикро, що в брата таке вра- ження склалося про Вернадського. Не чужа ця зем- ля Вернадському, то його й дружини Наталі Єгорів- ни, славні роди Старицьких, Зарудних, Вернацьких, Арендтів, Рудниковичів були відомими українськи- ми державними й військовими діячами, учасниками демократичних рухів. То його батько Іван Васильо- вич по закінченні університету Святого Володимира залишився тут викладати, ставши в двадцять вісім років професором.

Ми з батьком були тоді у Мілані, як прочитали в газеті про заборону друкувати українською мо- вою, – згадував Вернадський під перестук коліс. –

Те на батька міцно подіяло, він розказував історію України зовсім не так, як викладали в гімназії. Як по- вернулися з доріг неблизьких, то в батьковій бібліо- теці я знайшов номери «Основи» та взявся по тому розпитувати про Куліша, Шевченка, Максимовича, Квітку-Основ’яненка та інших з українства, з ким батько був особисто знайомий…