Борозна у чужому полі
Шрифт:
І не має рації брат, думав Степан Прокопович, коли каже: «Душею він громадянин іншої держави». Як подавав Вернадський на затвердження законо- проект про Академію наук, то в перших рядках за- значав «національну самосвідомість українського громадянства», – інше писала б людина байдужа… Зрештою, тобі, Степане, не випадає покладатися на чужі очі чи вуха, на розум чужий. На Спільному установчому засіданні Академії 27 листопада 1918 року, де тобі, Тимошенкові, випало долею секре- тарювати, такі люди, як Багалій, Кримський або Тутковський Головою-президентом
Ти не сердься, – вловив гіркоту Володимир у словах брата, ледь відчутну, проте все ж була вона в присмаку. – Вернадський за гетьмана Павла Ско- ропадського відмовлявся направду від українського громадянства. Тодішні події обрусілих українців з інтелігенції застали зненацька, вони від берега од- ного відбилися, а до другого не припливли, окрім Грушевського, він і книги жаднісінької української, певне, з дитинства в руках не тримав... А погодив- шись очолити український академічний комітет, мав свою візію в голові – філію Петербурзької акаде- мії, дещо з природничим ухилом... Між тим, саме на національній основі виросли академії Краківська, Сербська, Хорватська, Чеська, Болгарська...
Бачив я патріотів, що з виляском били у груди себе, – Степан стрімко встав, і злі іскорки змайнули в очах. – Але до діла ніколи їх не припряжеш.
Він гарячково подумки шукав аргументи, щоб за- перечити братові, бо ж про книгу, «окрім Грушев- ського», – то наговір чистісінький. Ще в далекому одинадцятому році Вернадський був членом Коміте- ту з організації Шевченківського свята в Москві, зби- рав українські книги, просив висилати нові видання.
Оповідав також Агатангел Кримський про своє листування з Вернадським.
Пишіть по-українськи, – прохав Володимир Іванович Кримського, – бо тут я можу чути україн- ську мову лише від моєї дочки (вона тепер студент- ка Військово-медичної академії) та часом рідко від кого-небудь із українців. У Сімферополі ми почали було складати філію Українського наукового това- риства, де я був обраний головою, але вона розпа- лася, бо всі роз’їхались. Досилайте до мене всі ви- дання Академії, Бібліотеки, Наукового товариства. Як стоїть діло з комісією по «поліпшенню» Україн- ської академії наук? І як це складається в українській історії, що свої – бог зна з яких мет псують і нівечать найважливіші свої інституції…
Справді, думав Степан Прокопович, Вернадський не бив себе голосно в груди, в чомусь клянучись. Зате, окрім Академії наук та вищої школи в цілому, скільки мороки мав із заснуванням Національної академічної бібліотеки, відкриттям Таврійського університету, скільки праці доклав, досліджуючи ґрунти Полтавщини, складаючи карту давніх куль- тур Кременчуцького повіту, допомагаючи, а як на- висне біда, то й рятуючи Полтавський природничо- історичний музей… А ще на Волині немало землі у
буквальному розумінні перелопатив, досліджуючи ґрунти в районі ріки Тетерев, а ще…
Не перечитиму, брате, – Володимир
не знали вони, чим закінчиться їхня суперечка.
Степану Прокоповичу справді кривдно було за Вернадського, бо й сам він доволі близьке до його мав світобачення: чом не хоче втямити брат, що че- рез мовні пороги, кордони там різні державні хіба
«перечіплюється» здебільшого люд, поступ його сповільнюється з вини перегородок національних у науці, а отже, й на всьому шляху технічному?.. Не певен ніхто, що дулібам колись легко було розмов- ляти з древлянами, корсі повністю розуміли полян… І де ж бо вони тепер – всі в одному річищі. То невже сьогоднішнє дивом якимсь заморозиться?
Вони стояли один супроти одного, нервово по- блимуючи з-під лоба і не знаючи, чим спір їх сьогод- ні вивершиться…
– ---- 19
Ч ервневого полудня Сергій Прокопович став головою Волинського українського об’єднання, а в листопадове надвечір’я того ж са- мого тридцять першого року обирають його ще й головою Товариства імені Петра Могили – на уро- чистості прибув до Луцька особисто первоієрарх Православної церкви у Польщі митрополит Діоні- сій та канцлер Св. Синоду архієпископ Гроднен-
ський Олексій.
То було свято, на якому, проте, рідко яку болячку духовного життя українства обійшли б стороною. А як зачинилися двері за митрополитом Діонісієм, то дехто з Волинської духовної консисторії осмілів раптово:
У провадженні в богослужіння української мови доцільна обережність... Бо ж на селі дівчата можуть сказати: я таку й на буряках почую.
Сергій Прокопович не втерпів:
Чи не переспівуєте ви україноненависника Ан- тонія Храповицького? То саме цей митрополит, чорносотенець затятий, волів би мову нашу імену- вати «базарною», а тому для молитви негідною... Не здатен повірити, що така думка може витати в тутешній, начебто не ворожій нашому люду, кон- систорії.
Опустили очі ті «бурякові» голови і вже не насмі- лювалися відсварюватись.
Полями, лісами та перелісками краю вістка про Товариство та благословіння його самим перво- ієрархом церкви котилася швидко, відгомін про не-
пересічну подію дійшов і до Зарубіжної російської церкви. Глава її, згаданий митрополит Антоній, пише сердитого листа до митрополита Діонісія, картає того, що благословив на працю товариство українське. Мовляв, воно обрало своїм патроном