Борозна у чужому полі
Шрифт:
Коли повернувся в Москву Едуард Іванович, то звернувся з пропозицією до головного редактора Фізматдержвидаву Г. Рибкіна видати праці члена-
кореспондента Академії наук СРСР з 1928 року Сте- пана Тимошенка.
Редактор обіцяв подумати, він думав тяжко, і ду- мало разом з ним видавництво років зо два. Тоді за- пропонували представити проспект видання, все тягнули та зволікали, а врешті відмовили. Через чо- тири роки від часу першого звернення надійшла по- вторна відмова.
Як тільки не викручувався Едуард Іванович, аби видати праці, цілковито
– У виданій на Заході книзі споминів Тимошенка, – переконував чиновників Григолюк, – окремі місця, звісно, можуть викликати роздратування. Але спри- чинені вони не антипатією до країни, а нерозумінням життя в СРСР після сорока п’яти років еміграції.
Врешті через сім років таки вдалося домовитися про видання збірника, але побачив він світ лиш че- рез одинадцять літ, відколи Григолюк почав кло- потати. В Україні у видавництві «Наукова думка» двотомник праць з теорії пружності з друкарських машин зійшов через дванадцять років.
Здаватися вже почало, що отой лід цензурно- го переляку таки зрушено: взявся Едуард Іванович клопотатися про видання «Роботи з питань вищої освіти» – величезний досвід Степана Прокоповича викладання в європейських та американських уні- верситетах міг би вельми знадобитися… Тим паче ідею підтримали найкращі фахівці.
Але тут почалися пригоди, які важко якоюсь логі- кою пояснити. Зданий рукопис, що складався з мо- нографії та шести статей, сперш добряче вилежався в московському видавництві «Вища школа», тоді по- радили забрати рукопис, і Едуард Іванович здав його
в «Вищу школу», у Київ. Звідти, зазнавши відмови, перекочовує праця в «Наукову думку» і нарешті – у видавництво Московського університету, де руко- пис за нез’ясованих причин… губиться. Неофіційно ж знайомі Григолюка казали, що перепоною стали окремі фрази про «вільне життя» під кремлівською зіркою – ті фрази хоч і зняли при перекладі, та все ж… Хоч і з мукою, але перші видані книги Степана Прокоповича вселили надію Григолюку, що вдасть- ся опублікувати вибрані праці в серії «Класики нау- ки». Ідею підтримали академіки П. Капиця, Л. Сєдов і В. Новожилов. Вони направляють колективного листа віце-президенту Академії наук СРСР О. Ви- ноградову, обґрунтовуючи потребу видання ювіле- єм: «В цьому зв’язку вважаємо доцільним публікацію до ювілейної дати вибраних праць С. П. Тимошен- ка в серії «Класики науки», редакційну колегію якої в даний час очолюєте Ви. Вважаємо, як редактора праць С. П. Тимошенка належить запросити члена- кореспондента АН СРСР Е. І. Григолюка, якому і
доручити скласти проспект видання».
Тяжко знову думали в Академії наук, аж доки че- рез два роки не помер її віце-президент О. Вино- градов, до якого й зверталися. Змайнула було на- дія, коли головою редколегії цієї серії став академік Петро Капиця. На розгляд редколегії йде чергове прохання: «Необхідність цього видання не викли- кає сумнівів. Ініціатива надходила від члена-корес- пондента АН СРСР Е. І. Григолюка, який, як це за- значалося в попередньому листі, рекомендується редактором видання, оскільки то він видав до цього чотири томи оригінальних робіт С. П. Тимошенка і має особисті контакти з С. П. Тимошенком впро- довж майже п’ятнадцяти років, і саме він повністю
Дивовижним чином клопотання розглядають чомусь за відсутності голови редколегії П. Капиці і ухвалюють рішення: «Видати книгу в обсязі 15 д. а. в малій серії. Просити академіка Работнова очолити підготовку видання».
Це була відмова, до того ж навіть не вельми де- лікатна. Работнов згодом зізнається Григолюку, що ніяких пропозицій він редколегії не робив, ніхто з ним не розмовляв і взагалі цією справою займатися він ніякого наміру та бажання не має.
Едуард Іванович Григолюк чимало часу свого присвятив історії механіки. Врешті в нього зібрало- ся близько півтори тисячі запитань, які він вирішив обговорити з людиною, що, як жодна інша, знала проблематику, – зі Степаном Прокоповичем. Об- мінялися листовно думками, і Тимошенко запросив приїхати до нього в ФРН, у місто Вупперталь, де він мешкав на той час у доньки. Академія наук СРСР підтримала ідею і згідна була відрядити Григолюка десь тижнів на три в наукове відрядження.
На біду, це відрядження збіглося з потребою від- рядити ще трьох вчених у «капіталістичні» країни. Отож питання потрапило аж у найвищі інстанції і розглядалося під головуванням Михайла Суслова, того самого секретаря ЦК КПРС, який дубовим мисленням своїм заслужив довге й сумне відлуння.
– Як це так? – обурювався Суслов. – Всі пачкою їдуть на зустріч з емігрантами, які покинули нашу соціалістичну Вітчизну?
І на відрядженні Едуарда Івановича було постав- лено хрест. З серця Григолюк порвав свій зошит з півтора тисячами запитань до одного з найкваліфі-
кованіших фахівців світу і ті жмути паперу викинув у сміттєпровід.
Збіжать роки, у сотнях російських видань вже пи- сатимуть про Степана Прокоповича Тимошенка, як про «выдающегося ученого-механика». І не забува- тимуть при цьому додати: «российский ученый»…
– ---- 34
У душі Олександра Сергійовича, наче на гой- далці, вже не перший місяць сумніви хилита-
лися: братися йому за цю роботу чи ні? Гойдалка, як не підштовхувати, небавом сама приспиниться, а от сумніви спинятися не хотіли ніяк. На цім полі, не скрізь ораному, що зветься історією архітектури східноєвропейських земель, зростає посіяне з руки поляка і німця, француза і росіянина, британця та італійця, лише з руки української так рідесенько проросло…
Олександр Сергійович давно б за цю публікацію взявся, якби не муляв десь у середку острах, дійсний чи мнимий, що звинуватять його принаймні у не- скромності: бач, як виставляє мало не на найперші ролі рідного батька, Сергія Прокоповича Тимошен- ка, та і себе, сердешного, не забув по дорозі…
Врешті в якийсь момент він подужав себе та пересилив. І нехай, нехай хтось дорікне нескром- ністю, хтось посперечається про деталі, поскубе за неточності, бо де ж тут, на іншому континенті, першоджерела надійні знайти? Але він таки покла- де на папір йому відоме, бо ж не може лишитися батько тільки автором надгробної плити на могилі Симона Петлюри в Парижі чи надгробка на могилі Миколи Лисенка… Інакше попливе все за плином ріки часу, і не знайдеться верші, якою б прожите виловити можна було.