Борозна у чужому полі
Шрифт:
Степан Прокопович ухилився такої честі, і ди- плом дипмісія надіслала поштою.
– ---- 36
Т роє братів через багато років чи навіть деся- тиліть знову сиділи за одним столом у про- сторому двоповерховому котеджі в місті Пало-Аль-
то: Степан, Сергій і Володимир.
Померла дружина Степана, донька десь далеко за океаном, в понищеній, потоптаній, обсмале- ній і війною потовченій Європі; дім було страхав Степана раптовою порожнечею, де кожен звук, ля- кливо від стін відбиваючись, мимоволі нагадував ще раз про пустку, що створилася не тільки у домі, а й у всьому його житті. Та саме прибув з Європи
Табори Тодта – то мій пекельний час, – зізнався якось. – Та й опісля не з медом велося... Ми вже, мов осінній лист, покотилися по вітру: Перемишль, Львів, Далмація, Загреб, Грац, Бєльськ, Прага, Карл- стад і в сорок п’ятому припленталися до Гейдель- бергу, де просиділи рік і вже думали, що не видоста- немося на поверхню.
Нерідко Степан дивувався затятості середуль- шого брата. Час від часу він супроводжував Сергія в поїздках Штатами та Канадою, де зустрічалися зі своїми громадами, доволі численними, бо з Європи на цей континент над’їхало українського люду по- верх двохсот п’ятдесяти тисяч. То були справді сер- дечні і щирі зустрічі, заслуги Сергія люд не забув та пошановував чинно, і Степан, швидше космополіт
чи «глобаліст», як вигадають згодом слівце, не пе- реставав дивуватися цим громадам та непомітно для себе ріднитися з ними. Бо і в нього мимовільно якесь досі не знане ще почуття народжувалося до людей, яких злі вітри загнали аж за океанське безмежжя, але які не втрачали надії на добро для своєї землі.
А вдома, коли не зайде в кімнату Сергія, то здебіль- шого застане брата згорбленого над креслярським папером, на якому вимальовувалися нові будови, насамперш церкви. А ще, на подив, народжувалися нові культурницькі проекти, хоча їх далеко не всі було так просто здійснити. Степан довгенько відко- лихував брата, коли не вдалася на позірний погляд цілком реальна затія з сатиричним виданням. Сергій показував листа від Євгена Маланюка.
«Пане Професоре!
Від Вашого сина я дістав Вашу пропозицію (як Ви пишете «зорганізувати сат. журнал».
Правда, я тепер робітником і цілий мій день за- йнятий (з неділями включно), тому організувати щось – одночасно з працею, не міг би.
Але я поговорив з деким з малярів – вони охоче годяться на таку річ, як журнал. Першу скрип- ку в цьому мав би грати Едвард Козак і – лише він, бо то взагалі першорядний карикатурист. А щодо сов. тематики – незрівняний монополіст у нас. Маю до нього теж писати. Та при всім цім постає натуральне питання: 1) хто стоїть за цим журналом? 2) які матеріяльні перспективи? і 3) наскільки ця імпреза поважна?
Всі ці майбутні співробітники – люди фахові, не аматори, їм потрібен гонорар. Такі майстри, як Козак або Бутович, ледве чи схотять щось ро- бити «на пробу»...
З літературною стороною – особливо поваж- на проблема, яку далося б розв’язати лише в часі функціонування самого журналу. Сатириків у нас майже
Отже, постає цілий ряд питань, що вимагають відповіді, про яку Вас і прошу.
З пошаною Євг. Маланюк
P.S. Пробою могли би служити численні кари- катури Козака в «Лисі Микиті» – їх передрукову- вала майже вся преса»
Вельми шкода, звісно, думалося Сергію Проко- повичу, але як не тепер, то в четвер цю справу має- мо – і нам таки вдасться зробити:
«Вельмишановний Пане Інженере!
Дуже мені прикро, що моя пропозиція в справі видання не знаходе співчуття. Але все ж мушу від- повісти на Ваші запитання.
1)Хто стоїть за цим журналом?
Стоїть С. Тимошенко, старий гром. і пол. діяч. 2)Які матеріальні перспективи?
Можливе дуже широке розвинення цілої справи видавництва.
3)Наскільки ця справа є певна і поважна? Трудно відповісти на цю точку, беручи ту ува-
гу наші часи непевні.
Я гадаю, що спроба і риск не дуже великі, хоч би для першорядних майстрів слова і пензля.
Думаю, що тут ходе о поважну редакцію і по- важні рисунки.
Для прикладу, я візьму «Лиса Микиту». Рядом з добрими рисунками і часом, хоч і рідко, з до- брою сатирою скрізь галицьке тупе остроуміє і хуторянство.
«Листи до пана посла Стаха Слоніва» і рисунки малого Ромця, Цюприк та Чуприк і т. д. Я мав на увазі колишній «Сатирикон» чи нами взятий ту- тешній The New Jorker. Хоч цей мало містить по- літики, але з художнього боку мені подобається. Звичайно, Вас цікавить, через що саме я почав ціка- витися справою журналу? Очевидно, через те, що зараз друкується, багатьом зовсім не подобається, і не можна про все те сказати, що воно є українське.
З пошаною Ваш С. Тимошенко».
…І знову горбиться та сліпить брат над кресляр- ським папером. Від того паперу відривався хіба на зустрічі, як запрошувала та чи інша українська грома- да: зустрічі щирі, щоправда, здебільшого ностальгій- но-журливі, хоч і доволі негадані траплялися інколи. Оглядаючи залу минулого разу, Тимошенко звер- нув увагу на літнього чоловіка, чиє обличчя шрами вздовж і впоперек поорали: «Долі у нас багатьох на таке лице нині схожі», – подумав і далі вів зустріч.