Борозна у чужому полі
Шрифт:
Ім’я автора проекту укр. Павільйону в Києві 1939–1940 рр. не Тоздій, а Тацій.
З повагою…»
Спасибі тобі, чоловіче добрий, подумалося Олек- сандрові Сергійовичу, як пробіг останні рядки листа в редакцію. Культура наша в силу історії кривобо- кої нагадує високохудожню фреску, розбиту злими руками, і тепер від тої досконалої фрески хіба купка камінців різноколірних розлетілася вусібіч: тож ма- ємо отак, по камінчику, збирати розсипане, розсіяне і забуте та занехаяне, аби відтворити знову прекрас- ні образи, аби
рами, не привласнювалися нетрудним…
– ---- 35
Б оже, скільки води утекло в сивому Дніпрі, скільки разів зацвітали каштани і осипали той
цвіт під нечутну байдужому вухові музику, відко- ли останній раз ішов він цією київською вулицею… Навіть вимовити, здається, жаско – сорок три роки. І ось він врешті має можливість побувати на рід- ній землі. Степан Прокопович неспішно піднімав- ся угору колишньою Фундуклеївською, яка носила тепер ім’я самонареченого «вождя пролетаріату». Тимошенко з якимось щемом у серці наближався до їхнього родинного будинку, купленого колись бать- ком, в якому низку років і сам Степан Прокопович жив, викладаючи в Політехнічному інституті.
Будинок зберігся, от тільки в ньому тепер не три нормальні квартири, а в під’їзді висить величезний список нових мешканців. Від квітника, якого матір так залюбки доглядала, не лишилося й сліду, все за- топтано навкруги, запльовано та засмічено…
Зустріч з краєм, де на світ ти явився, – завше є святом, а для нього воно – подвійне, якби лиш на душі не гірчило. Так співпало, що в Київ черговим авіарейсом він прилетів на Трійцю. Тож від ро- динного будинку Степан Прокопович направився до Володимирського собору, куди люд прошкував: дзвонам, навіть у таке рокове свято, влада наказала бути глухонімими.
Але й тут не було чим серце потішити… Народу зібралось немало, судячи з усього, найбільш прибу- ло з передмість. Свіже око вражала бідняцька одіж вірян, траплялися навіть босі, що щулили пальці ніг
на камінні, багато були в найдешевших парусинових туфлях, бачив навіть взутих, на подив, у валянках.
Ще колись, за часів УНР, коли прем’єром був Голу- бович, як ходив Тимошенко на засідання Української Ради, то зробив він для себе твердий висновок: біль- шовизм тужиться Україну проковтнути усю; і ось ста- лося те, проковтнув, і що? Йому, людині російсько- мовній, вихованій здебільшого на російській культурі, невтямки зовсім було, чому з тої культури сюди при- пливло лише ледарство та пиятика, та бридкі матюки? Він ще не раз повертатиметься у думках, чом з усього вселенського світу розмаїття неймовірного племен, народностей та народів, чи то шкіра біла у них, чи пожовтіла, чи й зовсім петрівської ночі темніша, чом гнійник більшовизму вискочив саме в Росії, і прорвав, і гноєм тим затопив неймовірні обшири? Невже брати його, Володимир та Сергій, з якими стільки суперечок було, виявляться врешті правими?
Радо Степана Прокоповича зустрічала Політех- ніка київська, щемливі спомини ворухнулися десь на денці душі, хоч неспокійні були літа,
Боже милий, тут закисло все і заскорузло, і в той же час такі, як він, фахівці найвищої проби, такі, як брат Володимир, урядовець у команді Рузвельта і
професор кількох університетів на іншому конти- ненті, мають розбудовувати не свій край, а інші дер- жави… Ба, вже й наступному поколінню судилося зреалізовувати себе не там, де на світ білий явили- ся їхні батьки: брата Сергія син Олександр, опісля кочування Польщею, Німеччиною, Чехією та Бель- гією, коріння пустив у Штатах. То його талантом низка станцій вашингтонського метро так ошатно архітектурно оформлена, то він, як архітектор і ке- рівник будівельної компанії, зводить у Нью-Йорку стрімкі хмарочоси…
У Харкові на вокзалі представник «Інтуриста», без якого рідко міг Тимошенко бодай крок ступи- ти, підвів Степана Прокоповича до двох жінок. Ні- яково сперш було йому, бо не зразу впізнав рідну сестру: незнайома дама щонайменше нагадувала ту, яка залишилася в пам’яті молодесенькою викладач- кою математики. Листуватися ж було небезпечно, за лист з-за океану можна тут було запізнати сибір- ський сніговий океан…
Як витерла очі сестра, а в нього клубок зник у горлі, то дозволили за присутності представника
«Інтуриста» побалакати в окремій кімнаті.
Коли викинуло тебе, брате, в неблизькі краї, – врешті вспокоївшись, оповідала сестра, – то тато з мамою до мене переселилися. Мама незадовго по- мерла, а батько з моїм чоловіком на державній служ- бі були. Але ж ми не пролетарського, людино, похо- дження… Житло у нас забирали, в товарному вагоні один час зимували. Помер батько, а тоді чоловік… Сина й доньку в війну у Німеччину повезли, не ста- ли вони вертатися. Тепер я одна-однісінька, пенсію, правда, маю. Здогадуєшся, яка… Уроками приватни- ми підзаробляю, все легше стає.
Як був у Москві Степан Прокопович, то ходив у Міністерство внутрішніх справ, у той відділок, що візами за рубіж займається. Чолов’яга опасистий у військовій формі, у галіфе доволі просторих, що ро- били його ще огряднішим, якимось жінкоподібним, у бедрі замашистим, той чоловік довго, стиснувши губи, дивився з-під густих і майже зрослих поміж собою брів: і чого він до мене причепився? – мов сказати хотів той погляд.
Так доля родини моєї стелилася, – пояснював Тимошенко, чомусь хвилюючись. – Дозвольте се- стрі моїй виїхати до мене, хоч на старість знову ра- зом побудемо…
Ми розглянемо це питання, – якось невизначе- но відповідав чоловік. – Ви тільки прошеніє написа- ти маєте.
Степан Прокопович півдня добирав слова на ту бомагу, здав її і чекати став. Чекати довелося два роки, сестра за той час померла, так і не одержавши дозволу до брата поїхати.
А десь через рік, як вернувся Степан Прокопо- вич з поїздки в Радянський Союз, надійшло повідо- млення про обрання його іноземним членом Акаде- мії наук. З того Тимошенко не зрадів і не засумував, бо чомусь та Академія забула, що обирала його ще дореволюційним складом. Радянське посольство у Вашингтоні листом у конверті розкішному запро- шувало прибути для вручення йому диплома.