Брати грому

Андрусяк Михайло Миколайович

Свій останній бій мужній повстанський командир мав з енкаведистами 10 червня 1944 року біля Микуленець Літинського району Вінничини. Даючи змогу друзям відійти, поливав більшовиків скорострільним вогнем до останнього набою.

Побратимам по зброї полковник Батько запам’ятався високим, струнким, кучерявим брюнетом з гарними вусами, з проникливим поглядом усміхнених очей, завжди акуратний, в добре припасованому старшинському однострої. На грудях незмінний автомат ППШ, парабелум і гранати-«лимонки» на офіцерському поясі…

Перші совіти великих змін у наші села не принесли. Щоправда, у багатьох змінилася про них думка, коли ближче зіткнулися з тими нечупарами. Сусід-пенсіонер передплачував до приходу більшовиків газету «Народна справа». Читали

її недільними вечорами гуртом. Писалося про голод в Україні. Справжній жах наводили світлини живих кістяків. На мене дуже вплинуло почуте, що матері їли з голоду власних дітей. Багато хто намагався не вірити газетним публікаціям. Чимало наших людей перебувало під час Першої світової війни в російському полоні на Східній Україні, вони захоплено розповідали про багатющі чорноземи в Україні. «Не можуть там люди голодувати, куме. Тим паче помирати з голоду. Це щось не те, бігме, не те». Хто міг собі тоді уявити, що в таких багатих краях працьовитих людей можна довести до людоїдства. Нам, європейцям, важко було зрозуміти азійську натуру москалів, які ще від часів синовбивці Івана Грозного з людьми не рахувалися. Людина в них — ніщо.

У тридцять дев’ятому головою сільради призначили комуніста Петра Королюка. На сільському вічі новоспечений війт проголосив: «Товариші! Нарешті наступив час, якого ми з нетерпінням очікували понад двадцять років. Бідното! Тебе не будуть більше куркулі годувати гнилим салом». Більшовики порозганяли українські товариства, заборонили «Кооперативу». Біда наступила чорна. Селяни гірко сміялися: «Добре казав Королюк, нема більше гнилого сала. Ніякого немає».

Королюк «розкуркулив» до цурки двох заможних господарів — Миколу Варварєкового у Вижньому Березові та Дмитра Голинського в Середньому Березові. Поцупив собі багато ґаздівського майна. Товаришам перепала лише маленька дещиця. Вони не забарилися продати його вищим партійним керівникам, і голову з ганьбою витурили з посади. Люди його відцуралися, і більшовики не прихистили. З приходом німців невдаха-голова щез із села. Але ще до того війтівське крісло посів Антон Вайнер, теж комуніст, колишній стрілець ЧУГА. Людиною виявився совісною і доброю, завчасу повідомляв людей про вивезення на Сибір. З району дали йому наказ подати для вивезення в Сибір двадцять «куркульських» родин. Відмовив, що в селі немає куркулів, село бідне. Відповідь з району не забарилася: «Єслі нєт, нада сдєлать».

Заможніші ґазди стали сушити сухарі. Загроза вивезення на Сибір повисла над кожним працьовитішим селянином. Бідніші також дриготіли в постійному страхові. Організували цілодобову охорону села. При з’яві більшовиків вартові чимдуж гамселили на сполох у дзвінку рейку. Сигнал передавався далі, як за часів татарських людоловів. Селяни хутко рятувалися від зажерливих енкаведистів утечею в ліси.

Проте пощастило не всім. Більшовики нагрянули зненацька посеред глупої ночі. Кілька родин із Середнього Березова попрощалося з рідними Карпатами, їх чекали холодні сибіри. Ні благання, ні сльози дітей анічогісінько не допомагали.

Сорокового року оунівці здійснили в Середньому Березові атентат на більшовицьких верховодів. Авто з енкаведистами, що потрапило до засідки, розбили вщент. Підпільники відбулись одним пораненим, енкаведистська куля зачепила Мирослава Сулятицького. Після цього москалі вже остерігалися потикатись в село.

Культурне життя в підбільшовицьких селах захиріло геть. Нова влада пробувала силою організувати в клубах вистави чи концерти, але потуги більшовиків зводилися нанівець. Сільські читальні перестали функціонувати. Пришельці розігнали, як націоналістичний, лещетарський клуб. Ним керував досі Макойда.

У сімнадцять років я вступив до юнацької сітки ОУН. Декалог українського націоналіста став відтоді дороговказом на все життя. До організації залучив мене шкільний приятель Михайло Негрич, який доводився небожем районному провідникові Дмитрові Негричу, що мав сільське прізвисько Бурків. Втім, про керівника організації я тоді нічогісінько не знав.

Згодом до нас долучився Василь Семенів, з яким уже я провів підготовчу роботу. Поза своєю трійкою ми з Василем нікого не знали. Займалися здебільшого розповсюдженням літератури серед людей. Через наші руки пройшло немало брошур про ОУН. Я багато читав про УВО, ОУН, знав провідників цих організацій. Закарбувалася в пам’яті невеличка книжечка, де йшлося про чистку в лавах ОУН. Зміст її вразив надзвичайно. Ніяк не міг зрозуміти, кому потрібні міжусобиці й чвари.

Перше відповідальне практичне завдання, як член ОУН, я отримав під час навчання в архітектурному технікумі в Коломиї. Треба було розжитися набірною касою — свинцевими літерами для підпільної друкарні. На той час я вже був провідником юнацької сітки ОУН промислової школи, розміщеної неподалік технікуму. В ній готували ковалів, столярів, теслів, електриків, годинникарів, токарів… Юнацьку організацію в школі я створив за наказом Славка Іванишина. «Трійками» були охоплені всі відділи, в деяких було навіть по кілька «звен».

Нам вдалося зійтися з молодим працівником друкарні. Від хлопця детально довідався про всі ходи-виходи, знав, де і в чому шрифти. Операцію проговорили в деталях, власноруч виготовили ключ за зліпком. На справу вибралися трохи за північ. Задвірками, оминаючи німецькі патрулі, пробралися до друкарні. Через якусь мить уже були в її темній утробі. Касу відшукали відразу ж, гарячково нагребли повнісінькі валізи свинцевих літер. Гнані страхом, повитягували важкезні пакунки на вулицю. Аж там виявилося, що не можемо такий тягар нести. І сьогодні дивуюсь, як ми їх тоді дотягли. На випадок зустрічі з німцями в мене за поясом стримів дев’ятиміліметровий американський наган. Хоч і з єдиним набоєм, зброя додавала нашій компанії впевненості. Правда, з гітлерівцями ми тієї ночі не зіткнулися, хоча до моєї квартири приволіклись аж над ранок. Замешкував я в родині коломийських поляків. Люди були непогані, за помешкання брали харчами, бо грошей у мене не було.

Бойове хрещення разом зі мною пройшли Петро Туліка з Вербіжа біля Коломиї, Юрко Голинський та Іван Масевич із Вербівців на Городенківщині. Імені четвертого хлопця вже не згадаю. Про виконання наказу доповів своєму провідникові Іваницькому. Наступного дня до моєї квартири пригуркотів возом сорокарічний селянин, назвав кличку. Без зайвих розмов хутко повантажили валізи. Підпільник притрусив багаж конюшиною, кивнув на прощання головою і вйокнув на пару гнідих.

Фашисти, що припхалися на зміну більшовикам, якщо чимось і відрізнялися від попередніх окупантів, то тільки не ставленням до українців. Кого не встигли зни-щити совіти, домордовували гітлерівці. Своє справжнє коричневе нутро нацисти показали після проголошення у Львові 30 червня 1941 року Української Самостійної Соборної Держави. Криваві репресії заполонили західні терени. Ґестапо вдень і вночі виловлювало членів Організації Українських Націоналістів. За кожного вбитого німецького солдата десяткували цілі села. Ґестапівці послуговувалися списками членів ОУН, які їм передали аґенти НКВД та польської дифензиви. Тому винищували найсвідоміших українців. Гинув цвіт української нації. Так було завжди. Так було і в лиховісні часи нацистського засилля.

Студентом архітектурного технікуму в Коломиї я став з легкої руки Івана Кузича, директора Березівської вечірньої школи. За фахом математик, директор зорганізував усіх учителів на підготовку найкращих учнів. Німецьку й латинську мови викладав чудовий педагог Юліан Ковалів. Багато допомагала сільським школярам учителька зі Східної України Катерина Воробйова. Навчала дітей і за німців. За других більшовиків зустрів Воробйову в Стопчатові, що неподалік Яблунова. Вчителювала там. Була одружена, мала двійко дітей. Мене впізнала, хоча був в уніформі, зі зброєю і значно доросліший. Подальшої долі вчительки не знаю. До технікуму вступили і Василь Ґеник, Петро Ґеник, Марія Косовчич. Декілька моїх краян стали студентами технічної школи у Львові, де директорував колишній сотник Калина.