Брати грому
Шрифт:
Про технікум у мене залишилися щонайкращі спомини. Зорганізував навчальний заклад і керував ним інженер Фляк. Директор зі всіх сил відстоював перед німецькою владою своїх вихованців, жодного учня не віддав до «баудінсту». Фляк очолював ще і сусідню промислову школу. Якийсь час викладав у нас креслення, аж поки його не замінив на викладацькій роботі інженер Кішакевич, високий, стрункий чоловік. Директор Фляк був надзвичайним педантом. Зодягався в чорний костюм і білу сорочку, носив краватку. Завжди свіжий, виголений, підтягнутий. Мав вигляд бравого ґенерала.
Малювання викладав відомий маляр Кейван, високого зросту, худорлявий. Предмет свій знав досконало, на тему мистецтва міг говорити годинами. Якось дав учням намалювати портрет. Я від старання аж упрів. А він подивився уважно на роботу й каже: «Непогано. Але ти зробив трафарет, а не портрет.
Було Іванові Кейванові років за тридцять. Син столяра з Карлівки на Снятинщині закінчив Коломийську гімназію. Подальшу освіту здобував у Краківській та Варшавській академіях мистецтв. У тридцятих роках талановитий художник розробив проекти грошей для майбутньої Української держави. У її побудову свято вірив, за це двічі відсидів у львівських «Бриґідках». За Польщі встиг побувати й у варшавській, і в коломийській в’язницях. Перші совіти змушували автора портретів Василя Стефаника, Марка Черемшини, Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка малювати портрети «вождів». Проте навіть виконаний портрет Сталіна рятував мало. Випускника двох академій, знавця десятка іноземних мов енкаведистські неуки піддавали принизливій процедурі. Мусив щопонеділка відмічатися в районному НКВД у Снятині. Останні два тижні перебування «визволителів» у рідних краях мусив переховуватися, бо смерть ходила за ним назирці. Прийшлим «рятівникам Європи» також не до шмиги була Кейванова мистецька діяльність, ґестапівці запроторили маляра до в’язниці в Коломиї. Якось викрутився. Вчителював у технікумі та гімназії. У березні 1944 року Іван Кейван разом з дружиною Марією подався на Захід. До 1947 року перебував у таборах для переміщених осіб у Німеччині, опісля з родиною виїхав до Канади. Мешкали в Едмонтоні. 17 вересня 1991 року Іван Кейван помер. По ньому залишилася багата творча спадщина і добра пам’ять людей.
Хімії нас навчав Міхняк, спокійний, добродушний чоловік. Антон Гошуватюк викладав математику, частенько заводив зі мною, мов з дорослим, розмови. Вельми дивував його той факт, що хвалені «доблесні вояки фюрера», під чиїм чоботом стогнала вся Європа, втікають, мов останні ганчірники, від засмальцьованих більшовиків. Обидва не еміґрували. З приходом других совітів працювали в школі. У Міхняка квартирували дві дівчини з мого села, вони приносили з багатої вчителевої бібліотеки книжки. Таким чином, перебуваючи в УПА, я прочитав епопею Богдана Лепкого «Мазепа». Якимось дивом учитель зумів те багатство зберегти. Щосуботи передавав дівчатам по книжці для мене. Ризикував неймовірно. За твори Лепкого міг загриміти до Сибіру на довгі роки.
Технічний рисунок у технікумі викладав Дорош. Значно пізніше я довідався, що скромний учитель був районним провідником ОУН.
Найвизначнішою постаттю в технікумі був, безперечно, Микола Матіїв-Мельник. Відомий письменник, старшина УСС і УГА. Поводив себе як справжній військовий, дисципліну серед нас тримав залізну. Лінивим учням постійно твердив: «Я калік з-під своїх рук у світ випускати не буду зі школи. Прийшов до науки — вчися. Батьки на тебе витрачають гроші, дають тобі торбу з хлібом, аби ти вчився, щоб були з тебе люди, а ти… Або вчися, або йди додому й крути бикам хвости». Викладав українську мову й літературу, німецьку. Предмети його учні слухали уважніше, аніж казання священика в церкві. Ерудицію Матіїв-Мельник мав надзвичайну. Казали, що навчався в трьох університетах — Львівському, Чернівецькому, Віденському. Студіював філософію і музику. Перед тим закінчив Коломийську гімназію. Матіїв-Мельник чудово співав, віртуозно грав на скрипці, вміло керував хором. Без запинки відповідав нам, учням, на кожне запитання з будь-якого предмету, відповіді давав глибокі й вичерпні. Невисокий на зріст, колишній січовий стрілець впливав на нас магічно. На його уроках навіть найвертлявіший учень дихав через раз. У бездонних учителевих очах, здавалося, заховується увесь світ, всі його незбагненні таємниці та знання.
Перед приходом других совітів сорок четвертого року письменникові з дружиною та двома дітьми вдається виїхати до Австрії. Влітку 1947 вони перебираються до США. Через три місяці трапилося непоправне. Микола Матіїв-Мельник у п’ятдесятисемирічному віці помирає.
З Миколою Матіївим-Мельником у мене стався один конфуз. Але про все за порядком. Мельниківська ОУН оголосила набір до дивізії СС «Галичина». Бандерівці не вступали до дивізії. З нашого технікуму директор Фляк також не віддав жодного учня. Але, тим не менше, хлопців до
Перший урок мав Матіїв-Мельник. Викликає мене першого. Ми саме вивчали відмінювання іменників у німецькій мові. «Das Substantiv hat drei Deklinatione — die starke Deklination, die schwache Deklination, die weibliche Deklination. Die starke Deklination hat…»
«Іменник має три відміни — сильну, слабку і жіночу. Сильна відміна має…» — випалив я скоромовкою. А ось, що «hаt», тобто має, та сильна відміна, я геть чисто забув. Стояв, мов зварений рак, перед учителем і вишукував очима дірки в підлозі. Такого зі мною в технікумі ще не траплялося.
Ну «hаt», а далі що? — Мельник.
Я завстидався ще більше, ніколи ніхто мене не габав за навчання. Не було причини.
Учитель суворо так подивився на мене й каже: «Ти, Грицю! Ти дурний, як каламар. Я бачив, учора ти добре дівкою обертав у танці. Сьогодні відповідаєш, як би-с босий по стерні йшов. Сідай. Ти не знаєш, двійка тобі!»
Епізод цей залишив у пам’яті глибоку зарубку. Більше я не ходив на чужі бали.
Котрийсь учень, здається, Василь Неміш із Чернятина біля Городенки, захотів підмогти Мельникові харчами. Але вручати масло «панові професорові» посоромився, щоб той не розтлумачив якось не так. Тихенько запхав невеликий пакунок до вчителевої теки з підручниками й зошитами. Він того не завважив, пішов собі з повною текою додому. Стояла спека, масло розтопилося, заплямило все, що було в теці з паперів, та ще й штани вчителеві. Наступного дня Матіїв-Мельник переступив поріг класу грозовий. Як розмахнув текою, то промаслені папірці лишень зашурхотіли над нашими пониклими головами. Лаяв нас, на чому світ стоїть. «Маю одні штани, і ті заплямив!» Такого лютого ми його ні до, ні після того трафунку не бачили.
Наприкінці сорок третього навчання в технікумі довелося перервати. Я потрапив у Карпати до табору Української Народної Самооборони, що незабаром переросла в Галичині в Українську Повстанську Армію.
Зелено-золотавою крисанею ліс тягнувся до сонця, що покликувало вечір із-за гори. Осінь вляглася в стоги запашного сіна. Чарівного жовтневого вечора я, Кривоніс, правцював до куреня Липея. Табір на суміжжі Космача й Микуличина зустрів вилиском ватр і збудженим гамором. Стрільці торжествували першу перемогу над німцями.
Організація куреня розпочалася в червні сорок третього. Космацькі хати підперли небеса запашними димами. П’яний від росів ранок зеленим пошумом листя вітав прибульців у військовій формі, зі зброєю через плече. Станичний славного гуцульського села Солідний з-під долоні видивлявся на вояків, що саме перекрочили змійкуватий струмок. Оперед прошкував Богун, за ним — Меч, Шабля, Буревій, Чумак. За декілька днів метикуватий станичний давав притулок у рідному селі ще десяткові бойовиків ОУН, яких припровадив у гори ройовий Скуба. Хлопцям руки свербіли стати до змагу з ворогом, тому часу не гаяли надаремно. Хутко зорганізувалася чота, командиром став Богун. Охітники жваво зголошувалися до невеликого табору Української Народної Самооборони. Гірські села відряджали найкращих леґінів.
Новостворений відділ передислокувався в микуличинський ліс і став зародком першого табору старшинської школи «Чорні чорти». З усіх усюд сюди стікалися скеровані підпіллям ОУН новобранці. Невдовзі було сформовано три сотні. Липей — Дмитро Рачок із Закарпаття очолив сотню вишкільників, він же став командиром куреня. Козак привів «будівельну» сотню з Товмаччини. Його стрільці мали вже добрий вишкіл, тому займалися облаштуванням табору. Звідси й назва сотні. Ще була сотня з кримських татар, калмиків та представників багатьох кавказьких народів, що повтікали від німців. Командував нею високий стрункий чорнявий красень з блискучими очима. Псевдо кавказця вже не згадаю. До формування куреня доклали рук Солідний, станичний Вижнього Березова Голуб, станичний Микуличина Ґонта. Душею і рушієм усіх справ був районний провідник ОУН Орел.