Брати грому
Шрифт:
Невдовзі зв’язковий припровадив нашу трійку до нового табору — гуцульської хати під горою Буківець. На обійсті тіснилося кілька стодол, шоп. У них могло вільно розміститися сорок стрільців. Спали в хаті, стодолі, на горищі.
В УПА на теренах Коломийщини й Буковини гостро відчувався брак старшин. Повстанська армія поповнювалася все новими й новими відділами. Молодих стрільців мусилося вишколювати. Старі старшини, попри свій досвід і гарт, вже не могли справлятися з таким огромом військової праці. Доконче потрібна була поміч. Тому окружний провід ОУН прийняв рішення заснували старшинську школу «Ґрегіт». Набирали хлопців з відповідною освітою, аби змогли опанувати складну військову науку. Щоб освоїти в артилерії, скажімо, балістику, треба добре знати тригонометрію. Без середньої освіти не справитися.
Комендант старшинської школи — полковник Кропива. Старого вояка дуже любили як стрільці-курсанти, так і старшини-викладачі. Організатор надзвичайний. Виступав на відкритті вишколу, не втримався і зронив скупу сльозу. Я, молодий і гарячий, ніяк не міг збагнути, як це такий муровий вояк, загартований у боях і потертий життям, може впадати в розчулення. Осягнув це аж тепер, на схилі літ. Кропива був нам і за батька, і за командира, і навчителем. Викладав у школі кавалерію. Ґрунтовності його знань міг позаздрити будь-який університетський професор. З його лекцій ми добре освоїли, як годувати коня, чистити, кувати, сідлати, управляти ним в бою… Ніколи не підозрював, що полковник може бути таким вправним ковалем. Брав звичайнісінького гуцульського коника з розбитими, зарослими копитами й наглядно демонстрував, як його відмочити, відчистити, підкувати. Під його вмілими руками кінь перетворювався на справжнісінького красеня. Сільським ковалям було далеко до полковника. Ще й нині пам’ятаю його науку.
Кропива разом із ординарцем Василем Якібчуком квартирували у просторій коморі. Від полковника ні на крок не відходив великий чорний пес. Були в таборі й дівчата — друкарка та кухарка. Остання запам’яталася добре, бо щодня зустрічалися на кухні. Ганна Братівник із Шешорів господинею була доброю. Про гарненьку, завжди привітну кухарочку хлопці навіть склали пісню. Співали її гуртом на мотив «Циганочко смуглява».
Сидів я у кухні за кухарським столом,Моргав на кухарку юнацьким оком.Кухарочко смаглявая, кухарочко ж моя,Щира і вірна у тебе душа.Кухарко ж смаглява, кухарко ж моя,Дай мені другеє горня молока.Кухарочко смаглявая, кухарочко ж моя,Щира і вірна у тебе душа.Кухарка смаглява дала молока,Аж тут її схопив Кропива за рукав.Кухарочко смаглявая, кухарочко ж моя,Ох тепер буде із нами біда.Аж тут цей Кропива усіх штрафував,Три дні снідання без хліба давав.Кухарочко смаглявая, кухарочко ж моя,Ох яка тяжка доля вояка.Моторну кухарку в таборі любили й поважали. Навіть капітан Гачіч допомагав Анничці ліпити вареники. Робив те вельми майстерно. Сьогодні Ганна Василащук (Братівник) відома загалові як знаменита ткаля. Її високохудожні мистецькі вироби десятки літ зачаровують людей. Проте рідко хто знає, що мужня підпільниця із гірського села виростила з двотижневого віку донечку окружного пропагандиста Лебедя — Михайла Ткачука, односельця. Її, народжену в криївці в урочищі Козарки біля Прокурави Емілією Ткачук, принесла до хати Братівників дружина станичного Шешорів Назара — Миколи Угринюка. Має нині жінка дві доньки, дві Марічки. Одну, прихищену нею буремного сорок сьомого, і другу, народжену трохи пізніше. Обидві їй однаково рідні.
Продукти для вишкільного табору заготовляв Штинь. Кульгав на одну ногу. І курсанти, і старшини харчувалися з одного казана. Привілеїв інструктори не мали жодних.
Викладачами старшинської школи були й колишні офіцери Червоної армії. Один з них, поручник Омельченко, викладав тактику. Матеріал подавав дуже доступно. Після його занять я бачив усе як на долоні.
Через якийсь час старшинську школу «Ґрегіт» із Буківця перевели на Снідавку. Там розміщувався штаб, довкола по хатах розмістилися стрільці. Настало якесь свято. Перед стрільцями, й жителями села виступали провідники, викладачі старшинської школи. Вчителька з Дніпропетровська, дружина Омельченка, впізнала свого земляка Степового, що саме виступав на святковому дійстві. Знала його раніше як офіцера МГБ. Провідники подякували пильній жінці й веліли нікому більше не розповідати про аґента. Інформацію вчительки перевірили аж тоді, коли налагодився стійкий зв’язок з Дніпропетровськом. Служба безпеки вияснила, що свого часу Степовий і Лісовий з Чернігівщини були закинуті в УПА для розвідницької діяльности. Згідно з легендою, вчителі-втікачі не ладили з радянською владою, тому й повтікали в Карпати.
Чекістів допитали. Загнані на слизьке, розвідники в усьому щиросердно зізналися. Козак запропонував їм, як українцям, насправді послужити Україні, народ якої кривавиться за свою волю. Командир тактичного відтинку повідомив їм попередньо, що вони вільні в своєму виборі. У разі відмови можуть повертатися додому — шкоди ж повстанцям не заподіяли жодної. До надумання дав розвідникам два дні. Проте за кілька годин обидва погодилися на службу в УПА. Заявили, що від цього дня живуть і працюють для України, і слова свого дотримали.
«Учителів», як колишніх офіцерів, що зналися на військовій справі, залучили до викладацької праці в
старшинській школі. Степовий викладав топоґрафію, Лісовий — польову службу, зброєзнавство, ще якийсь предмет. Учителі з них були лепські. Обидва високого зросту. Степовий білявий, огрядний. Лісовий — стрункий, чорний, з твердим густим волоссям. Справжні козаки. Мали чин поручників. Імен наддніпрянців не знаю, на жаль, бо воєнний час вимагав суворої конспірації. Степовий у старшинській школі виконував обов’язки заступника коменданта.
І Степовий, і Лісовий стали невдовзі командирами куренів. Лісовий командував куренем «Карпатський», помер від тифу в березні 1945 року в Баня-Березові тодішнього Яблунівського району. Степовий зібрав три
сотні з Жаб’ївського району в курінь «Перемога». Загинув в бою біля села Яворова на Косівщині.
Колоритною фігурою в старшинській школі був серб Гачіч. Кадровий офіцер, син міністра, мабуть, внутрішніх справ Югославії, потрапив до фашистського полону. В концтаборі здружився з полоненими українцями-оунівцями. Підготували втечу й успішно її здійснили. Група з п’ятьох утікачів прибилася на Косівщину, карпатські ліси стали їм прихистком. Капітан Гачіч викладав у школі артилерію. Українською мовою оволодів доволі швидко, викладач з нього був неабиякий.
У мене з капітаном Гачічем трапився інцидент. У таборі виставляли цілодобові стійки на чотири боки. Вночі на зручніших для ворога підступах стійки підсилювали. Вони поділялися на слухові й бойові. У випадку загрози при наближенні чужих стійковий умовними сигналами давав знати на вартівню. Там постійно сидів чуйковий. Жоден звук не проходив повз його нашорошені вуха: шелест листя, тріск гілки, крик пугача.
Стою на бойовій стійці. Капітан Гачіч кудись відлучився з табору. Вечірня темрява й злива наче змовились — накрили гори водночас. Темно, хоч око виколи. Коли це чую, хтось чалапає плаєм. Підпускаю близько, щоб не втік, а тоді: «Стій! Хто йде?» «Капітан Гачіч», — відповідає з ледь помітним акцентом. Капітана-то я впізнав, але мушу за статутом запитати кличку. Називає, проте стару, ще вчорашню. Я йому: «Руки вгору!» Підняв мовчки. «Кругом!» Повернувся, знову ж таки беззвучно. «Долів!» Капітан покірно розлігся в калабані. Мало того, що лежить у баюрі, ще й зверху дощ періщить, як праником. Викликаю чергового з вартівні, бо не маю права покидати стійку. Той поки почув умовний сигнал у шумі дощу, поки причвалав, то Гачіч вимок, мов конопляний сніп. Хоч тіпай. Розлютився на мене невимовно. Проте совість моя чиста, бо діяв за статутом. Викладач ніяк не міг пробачити мені нічного «вимочування». Як я не старався, як не зубрив його предмет, жодної «п’ятірки» капітан мені не поставив.