Брати грому
Шрифт:
Прийняв нас сотенний Скуба. Високий, стрункий, енергійний старшина. Після короткої бесіди нас із Петром приділили до чоти Маніва. Чотовий не поступався Скубі зростом, але був кремезний і чорнявий. Нам дали повечеряти, звели з ройовим. Ним виявився Ложка, середнього зросту чорнявий буковинець.
1968 року над Ложкою відбувся в Космачі «відкритий» судовий процес. Хтось доніс владі, що рій Ложки ліквідовував свого часу більшовицький десант. Тоді партизани захопили й роззброїли чималу групу совітських розвідників. До Космача позганяли людей чи не з цілого Косівського району. Ложку змусили привселюдно покаятися. Колишній ройовий дав себе обдурити, бо надіявся, що його помилують за осуд націоналізму. Назвав себе і друзів злочинцями. Але його там-таки, в Космачі, засудили до найвищої міри. Невдовзі й розстріляли.
Спали стрільці в благеньких колибах, накритих гілками смереки. Біля колиб цілу ніч горіли ватри. Військова муштра давалася легко. Фізичних труднощів я не боявся, бо призвичаєний до них змалечку. Військові знання молоді стрільці вбирали, мов
У таборі я зустрів односельця Василя Малковича. Псевдо мав Держак. Якось за дорученням командира провадив горами двох захоплених партизанами більшовицьких диверсантів. «Держав» їх неблизькою дорогою добре, тому й псевдо Василеві дісталося відповідне — Держак. Пізніше Малкович командував у моїй чоті роєм. Помалу роззнайомився зі стрільцями. Були хлопці з усіх усюд — і з польових районів, і з сусідніх областей, навіть з Волині. Випадкових людей не було. Вояки, як на підбір. Адже всі мали стати підстаршинами й старшинами УПА.
Сигнал чергового по табору «Рання зоря!» піднімав молодих стрільців на ноги. Молились, одягались, чистили взуття, приводили в порядок одяг. «Збірка на молитву!» «Отченаш» проводив черговий. «Збірка на ранній огляд!» Бунчужний перевіряє стрільців. Частенько навідувався сотенний. Рій за роєм, чоту за чотою, командири оглядають кожного стрільця. Тому черевик зашити, в того щось із обмундируванням… Після команди «Розхід!» снідали й приступали до занять.
Теоретичні заняття, скажімо, «Польова служба», сотня проводила в повному складі. Сотенний Скуба вів «Польову службу», «Сторожову службу», «Внутрішню службу». Мав вроджений талант педагога. Суть справи викладав просто й дохідливо. Заняття проводилися просто неба, таблицю вішали на смереку. Стрільці всідалися де прийдеться: на пеньок, камінь, «фашиння» — смерекове гілляччя. Папір, олівці вишкільники мали. Теренова організація забезпечувала всім необхідним для навчання. Скуба відзначався акуратністю й педантичністю. Над ліктем на лівому рукаві бездоганно випрасуваної гімнастерки мав відзнаку сотенного — латинську літеру «V». Курінний носив дві літери «VV», чотовий нашивав на рукав три поперечні стрічки, ройовий — дві, старший стрілець — одну стрічку.
Скубу любили й шанували всі стрільці за простоту й душевність, хоча був дуже суворий і вимогливий. Щирий, не ставив себе в побуті над стрільцями. На кожному кроці показував, що стрілець вартісніший за нього. І то не була гра чи поза, то був спосіб життя справжнього вояка. Військову справу Скуба знав досконало, того ж вимагав від підлеглих. Чотові його сотні також були добрими військовиками й самостійно проводили заняття зі стрільцями.
Від ройового до командира куреня за короткий термін піднявся Скуба. І то не було його межею. Кожен підстаршина, старшина УПА мав значний запас у своїй військовій підготовці, міг завжди підмінити вищого командира. Повстанська армія мала добрий провід. Практика боїв з численними ворогами показала, що підготовку вояки УПА мали ґрунтовну. Повстанці перемагали не числом, а вмінням. Як рідкісний виняток, можу назвати лише сотенного Цигана, через бездарні дії якого загинули стрільці. В Акрешорі зробив невміло засідку й загубив у бою з більшовиками двадцять сім стрільців. Хоча все мало статися навпаки, якби сотенний грамотно розставив стрільців. Більшовики після вдалого для себе бою безкарно повтікали. Цигана я бачив ще задовго до того фатального бою. Розмовляв з ним. Циган — Федір Децько з вигляду мав років двадцять сім, носив німецьку форму. Чорнявий, середнього зросту, кмітливий і освічений. Було вельми дивно, що він так некомпетентно повів себе в тому бою. Сотенному приписували ледь не зраду. Значно пізніше мені стало відомо, що боєм керував котрийсь із чотових. Циган на той час кудись відлучився з сотні. Після розгрому сотні його перевели в теренову організацію, здається, на Снятинщину, там він, кажуть, і загинув.
Функції коменданта табору виконує все той же невтомний сотенний Скуба. Козак у таборі бував рідко. Він став командиром загону напровесні, коли на Жаб’ївщині організували свої сотні Недобитий, Боєвір і Перебийніс. Харчувалися ми доволі-таки посередньо, бо була воєнна скрута. З Городенки вдалось якимось чином привезти багато цукру. На сніданок і вечерю стрільці отримували по дві солодкі грудки до чаю та ячмінної кави. М’яса було доволі, хліба й картоплі — бідненько. Кожне село мало станицю. Станичні
Зброю стрільцям видавали кому яку. Мені дісталася довжелезна «трьохлінійка». Освоїли кулемети. Було їх багато — радянські, німецькі, мадярські, чеські, навіть французький. Потрапив до нас, вочевидь, через Румунію, мав дуже малу скорострільність. На відміну від нього, німецький МҐ-42 перерізав півметровий стовб, як пилою. Правда, для «партизанки» цей скоростріл не дуже придавався, бо «з’їдав» швидко набої.
З приходом зими чота Маніва перебралася до заможного космацького господаря Василя Сіреджука. Спали у великій хаті під бляхою. Вишкіл проводить Манів, майбутній командир куреня. Займаємося щоденно, окрім днів, коли стояли в бойовому поготівлі. Навколо ворог — німці, мадяри.
Мадярські вояки заповзялися грабувати карпатські села. Забирали в людей худобу, одежу, продукти… Поводили себе, як справжнісінькі наїзники, мусилося давати їм відсіч. Якось на Жаб’ївщині мадярський відділ після грабунків гнав у свою дивізію зо п’ять десятків голів худоби. Сотня Недобитого перехопила грабіжників і відбила награбоване. Мародери порозбігалися стрімголов хто куди. Люди тим часом позабирали своє добро, худобу. Наступного дня з розташування мадярської дивізії виступив добре озброєний батальйон — загарбники мали твердий намір покарати повстанців. Сотенний Недобитий чудово знав, з ким має справу, тому не дрімав після дрібної перемоги. Не дармували й стрільці його сотні, зробивши на гостей засідку. Та не там, де окупанти грабували мирний люд, а кілометрів з десять ближче до розташування дивізії, ледь не під самим носом у мадярських ґенералів. Мадяри аж ніяк не сподівалися на зустріч у тому місці. Заскоченим зненацька воякам не залишилося нічого іншого, як накивати п’ятами після короткого, але гарячого бою. На бойовищі залишилися вбиті, благали допомоги поранені. Понад сто мадярських солдатів потрапило в полон. Пораненим партизани надали допомогу, вбитих похоронили самі полонені. Карати їх ніхто не збирався, і вони потроху оговтувалися. Мадярських полонених «переобмундирували» в гуцульську ношу, яку оперативно пристарали підпільники з теренової сітки ОУН. Треба було бачити тих горе-вояків у ношених-переношених різноколірних гачах та потертих постолах. Декотрим довелося повзувати навіть розпаровані постоли.
Роззброєних мадярів стрільці великодушно нагодували й відвели в безпечне місце. Стрільці поводилися з полоненими досить миролюбно. Тим часом підоспіла ще сотня Боєвіра чи Перебийноса. Недобитий очікував більшої мадярської навали. Хлопці-очевидці розповідали, що повстанці підготувалися ґрунтовно, запаслися набоями. Стрільці двох сотень зайняли дуже вигідне становище, надійно укріпилися. Настрій у вояків після двох перемог піднесений і бойовий. Серед них не було навіть жодного пораненого.
Мадяри не змусили себе довго очікувати. Проте здивували повстанців досі неймовірно жорстокі наїзники. Вовк перекинувся в овечку. Замість великої оружної сили до повстанської засідки тріскотів і чмихав на крутіших підйомах мотоцикл. Над мотоциклістами високо здіймалося блискуче древко, на його кінці карпатський вітерець незлобливо тріпошив полотнище білого прапора. В мотоциклі їхали на мирні переговори мадярські старшини. Справа повернулася таким несподіваним боком, що обидва сотенні навіть розгубилися. Одна річ — стріляти в загарбника, що пре на тебе зі зброєю, а зовсім інша — вести з ним перетрактації. Хто візьме на себе відповідальність проводити від імені української сторони переговори з ворогом? Повноваження такі міг дати лише вищий провід. Тому Недобитий не пішов на переговори. Надрайонний провідник ОУН — ним тоді був, здається, Курява — теж не мав на те відповідних повноважень. Окружного провідника ОУН Сталя поблизу не було. Мадярів ввічливо попросили зачекати. Тим часом хутко зв’язалися з окружним проводом ОУН. Рішення прийняли таке: оскільки бойові дії відбуваються на терені Жаб’ївщини, то й переговори провести районного мас-штабу, локальні. Кому ж піти на переговори з мадярськими парламентерами? У терені на той час перебував полковник Кропива — Теодор Стефанович. Випусник Віденської військової академії, кавалерист. Вирішили делегувати на переговори саме його, оскільки мадярську сторону представляв старшина у ранзі полковника.
Цікаві деталі про полковника Кропиву розповів мені старий член ОУН і мій табірний приятель Пантелеймон Василевський.
Народився Теодор Стефанович 1885 року в Кутах над бурхливим Черемошем в родині греко-католицького священика. Змалечку Дорко ріс допитливим, здібним і дотепним, любив музику і співи, займався спортом. Батьківською стезею юнак не пішов, бо найбільшою його мрією було здобувати волю Україні. Саме ця благородна мрія привела красеня-леґіня до кавалерійської школи та військової академії в столиці Австро-Угорської імперії, які він закінчив з відзнакою задовго до Першої світової війни.