Бронзовий чорт
Шрифт:
Майорові також смертельно схотілося закурити, взагалі цього не слід було робити, людина в лісі могла відчути цигарковий дим, однак лише темніло, а досвідчений шпигун прийде, коли село спатиме.
– Давай, – погодився, – тільки обережно…
Толкунов, скулившись, чиркнув запальничкою, дав прикурити майорові від своєї цигарки, вони ховали вогники в руках і затягувались жадібно: знали – не куритимуть цілу ніч…
Потім полягали головами один до одного, замовкли, вслухаючись у вечірні звуки засинаючого лісу, і Бобрьонкові здалося, що Толкунов
– Війна скоро кінчиться…
– Скоро, – погодився Бобрьонок радісно. – От Польщу пройдемо, а там і Берлін! І кінець нашим трудам…
Толкунов не погодився:
– Робота тільки почнеться…
– Скажеш таке!
– А всіляких гадів хто виловлюватиме? Дядя?
– А-а, ти он про що… – протягнув Бобрьонок. – А я демобілізуюся.
– Ти що? – жахнувся капітан. – Ти ж ас контррозвідки, чотири ордени, хто тебе відпустить?
– Що ордени… – зітхнув Бобрьонок, але не зовсім щиро, бо в глибині душі не був байдужий до нагород. Два Червоних Прапори, ордени Червоної Зірки і Вітчизняної війни заробив чесно й законно пишався ними.
– Ордени – це визнання, – заперечив Толкунов переконано. – Наші документи, збагнув?
Що ж, коли додержуватися цього погляду, то капітанові документи були першого гатунку: п'ять орденів, не рахуючи медалей, а ще, як кажуть, не вечір…
– Ти це справді про демобілізацію? – перепитав Толкунов.
– Вирішив.
– Сам чи з Галкою?
– З нею.
– Я так і гадав: хіба жінка може добре порадити? Бобрьонок хотів образитися, але не зміг. Та й що йому капітанові шпильки, чого мусить зважати на них, брати близько до серця: головне, що вони з Галею розв'язали для себе цю проблему, прийняли рішення, від якого не відступляться.
– Дурниці робиш, – вів далі Толкупов, – для тебе в армії всі двері відкриті. Чи в держбезпеці. Два курси інституту, знаєш, скільки зараз тягнуть? Вступиш до академії, вийдеш полковником.
Бобрьонок ліниво потягнувся і стиха проказав:
– Геолог я, розумієш?
– Ну й що? А я працював у МТС. То що, мені в майстерню вертатися?
– Якщо любиш свою справу…
– А я цю полюбив… – Толкупов погладив обшарпану кобуру пістолета. – Тільки мені важче буде. Сім класів, на атестат зрілості не витягнув.. Але що таке атестат? Двадцять сім диверсантів – оце і є мій атестат. Хіба не так?
– Ще й який! – заспокоїв його Бобрьонок. – Усе тобі зарахується.
Гадав, що капітан заперечить, бо в глибині душі вважав, що сім класів малувато для людини їхньої професії, проте Толкунов підхопив з надією:
– І я вважаю, що зарахується.
– Тобі б тільки підучитися… – обережно почав Бобрьонок.
– Важко.
– Чудик ти якийсь, капітане. А гітлерівського шпигуна спіймати – легко?
– Мені легше, – упевнено відрізав Толкунов, – та й якось соромно за парту сідати… – Нараз посміхнувся й додав: – 3 такими орденами!
– А ти їх у шухляду заховай, – зовсім серйозно
– Не для того заробляв, щоб ховати.
Бобрьонок згадав діда в крислатому капелюсі і якось мимовільно скористався його висловом.
– А якщо для користі? – запитав.
Толкунов не відповів, і майор збагнув, що той не зовсім поділяє його точку зору. Що ж, мабуть, капітан мав рацію: бойові заслуги кожного мусять зараховуватися в майбутньому. Хоч і тоді доведеться працювати, можливо, важче, ніж тепер, і, либонь, орденів за ту роботу даватимуть менше – робити ж свій «іконостас» перепусткою до посад та різних благ недостойно справжньої людини.
– Спіймати б зараз цього шпигуна клятого, – несподівано перевів розмову на інше Толкунов, – тоді й відіспатися можна. Я б задрімав хвилин на шістсот.
– І я б…
– Ні, ти б до Галки побіг…
Бобрьонок не заперечив: капітан таки мав рацію, і ніяка втома не втримала б його від побачення. Уявив собі Галю: у гімнастерці й пілотці, коса вузлом лежить на потилиці, сірі очі на пів-обличчя, таких очей не бачив у жодної жінки.
І ніжна шкіра, ямочки на щоках, які він так любить цілувати. Галочці, певно, буває лоскітно, бо тоді сміється і пестить його ніжними м'якими пальцями…
– У нас є час поспати, – тверезо зваживши все, сказав Бобрьонок. – По сорок п'ять хвилин. Спочатку ти, а потім я.
– Можна, – погодився Толкунов, – Зараз у селі люди ще ходять, потикатися туди небезпечно. – Він повернувся на правий бік і заснув одразу, спав тихо, мов сова, і Бобрьонок подумав, як це добре для розшукувача: вміти отак вмить розслабитися і відпочити. Він лежав і вслухався в нічні лісові шерехи: запідпадьомкав перепел, сонно відповіла з кущів якась мала птаха, безшумно пролетів сич і занугукав одразу з сусіднього дерева – моторошно й жахно.
На мить і майорові стало лячно, як буває в дитинстві, коли залишишся сам у лісі, – за кожним дтовбуром ввижається небезпека, а сичеве пугукання видається мало не зойком щезника.
Хвилини тяглися довго, сон змагав Бобрьонка. Він. із заздрістю дивився, як тихо дихає Толкунов, крутився і тер собі щоки. Нарешті настала його черга – майор вільно простягнувся під кущем, та, либонь, за законом невезіння сон відійшов і Бобрьонок заснув нескоро… Прокинувся він од доторку капітанової руки – одразу сів, протер очі й запитав:
– Що?
– Порядок.
– Котра година?
– Початок дванадцятої.
– Рушили.
Вони підійшли до села й постояли трохи під розложистим грабом. Парасчина хата видавалася якоюсь мертвою, принаймні безлюдною, наче нікого в ній нема й давно не було і не стоїть за бавовняною завісою нікельоване ліжко.
Бобрьонок уявив собі Параску з її розкішними формами на цьому ліжкові – спить солодко й не думає ні про що, а може, прйникла до віконця і вдивляється в узлісся, виглядаючи знайому постать, – майор мимовільно відступив за кущ, немов і справді могла щось розгледіти з такої відстані.