Бронзовий чорт
Шрифт:
Пробираючись підліском, вони обминули село й розійшлися. Толкунов заліг у городі поміж соняхів, а Бобрьонок улаштувався в напівзруйнованому хліві так, щоб бачити підходи до нього з лісу, який відступав тут від села на чверть кілометра.
За городами, що оточували хлів, починався моріг з ручаєм посередині, руслом струмка можна було дістатися до хліва майже непомітно, і Бобрьонок подумав, що кмітлива Параска недаремно обрала це місце для побачень.
У центрі села валували собаки, десь поблизу сонно заспівав півень,
Незнайомець вийшов з лісу рівно о дванадцятій, пробирався від куща до куща обережно, поки не сховався в улоговині, яку утворив струмочок. Вислизнув з улоговини якраз навпроти хліва, метрів за п'ятдесят перед ним, постояв, пильно роззираючись, і обережно рушив у напрямі до Бобрьонка, що причаївся за дверима.
Він зайшов до хліва сміливо й не криючись, був упевнений в цілковитій безпеці й лише зойкнув, коли майор заломив йому руки назад.
– Тихо, – наказав Бобрьонок. Зв'язав руки чоловікові й спритно обмацав його. Не знайшовши зброї, обмацав ще раз – уважніше. Витягнувши ліхтарика, освітив обличчя нічного гостя. Молодий, років двадцяти п'яти, хлопець, повновидий, кирпатий, дивиться злякано, й губи тремтять.
– Хто ти? – запитав майор владно. – Й звідки? Хлопець скривився, мало не заплакав і відповів приречено:
– Іван Заглада, і документи в мене є…
– Який Заглада й звідки?
– З лісу… Там курінь, і я живу…
Бобрьонок приставив пістолет до його підборіддя. Мовив з натиском:
– Швидше!.. Всю правду й до кінця. Коли закинули, з ким, яке завдання? Справжнє прізвище?
– Заглада, я ж кажу, що Заглада, і не вбивайте мене!
– Я тобі покажу Загладу! – підштовхнув його в глиб хліва Бобрьонок. – Знаєш, що роблять з диверсантами, і єдиний твій шанс…
– Але ж я не брешу, і ви зможете перевірити…
– У нас нема часу для перевірок: кажи, звідки і яке в тебе завдання?
– Яке завдання? Оточенець я і жив тут, у селі. В Параски Ковтюх.
Тепер і майорові стало зрозуміло, що спіймали вони не ту рибу. Про всяк випадок пригрозивши хлопцеві пістолетом, визирнув з хліва і мало не зіткнувся з самою Параскою. І одразу з темряви з-за неї виринув Толкунов.
Параска, опинившись між двома чоловіками, метнулася вбік, але від капітана не втік би найспритніший диверсант, не те що жінка, – одразу наздогнав, ухопив за плече й трусонув.
– Не роби дурниць! – наказав. – Бо наплачешся.
Він підштовхнув Параску дб хліва, де стояв у кутку хлоІпець із зв'язаними руками, – жінка кинулася до нього, обійняла й заплакала.
– Що вони зробили з тобою, Івасику! – вигукнула. – І чого кидаєтесь на людей, – нараз обернулася люто, – а кажете: Червона Армія…
– Ви знаєте цю людину? – не звернувши жодної уваги на її лемент, спокійно запитав Бобрьонок.
– Звичайно! Чоловік мій.
– Як називається?
– Іван Заглада. З сорок
Бобрьонок почув, як розчаровано гмикнув Толкунов у нього за спиною, і запитав:
– У якій військовій частині служили, Загладо, і як потрапили в оточення?
Хлопець виструнчився, скільки дозволяли зв'язані руки, й доповів чітко, наче своєму командирові:
– Сержант тридцять шостої гаубичної батареї вісімдесят першого артдивізіону. Нас оточили під Рівним. Розгубив своїх і вирішив залишитися. Мав поранення в ногу й не міг іти… – додав похнюпившись.
– Чому не з'явився у найближчу військову частину після визволення?
Заглада шморгнув носом, блиснув очима на Параску й відповів винувато:
– Вона не відпустила…
– Але ж ти солдат.
– Солдат! Я їй казав: мушу йти до своїх, вона плаче – не пущу, бо вб'ють… У лісі курінь обладнала, за болотом, там місця чорні, ніхто не ходить, а вночі у хліві зустрічалися.
– Ти дезертир! – раптом люто мовив Толкунов. – Типовий дезертир 3 зрадник. Підеш під трибунал, штрафбат тобі забезпечений! Ясно?
Хлопець опустив голову:
– Куди вже ясніше…
– Хто з селян може підтвердити, що він справді оточенець? – запитав Бобрьонок у Параски.
Та нарешті відірвалася від хлопця.
– Його не розстріляють? – запитала, дивлячись лячно.
– Я ж кажу: обійдеться штрафбатом… – Толкунов – вимкнув свій ліхтарик, економлячи батарейки. – Я б його, звичайно, поставив до стіни, а може, й поставлять гада!
Хлопець сіпнувся, мовив швидко:
– Тут кожен у селі знає мене. Я не допомагав німцям і не служив у них, усі підтвердять.
– Держався за спідницю, – зневажливо кинув Толкунов.
– Чекайте, – нараз випростався хлопець, – я догадуюсь, кого ви шукаєте. Параска бачила в лісі й казала мені…
– Кого? – підскочив до жінки Толкунов. – Кого й коли? Кажи швидше!
– Лейтенанта з сидором, що накульгував. Вчора вранці бачу, чимчикує якийсь лейтенант до Жашковичів. Іван мусив повертатися звідси до лісу. Я саме вийшла з хліва, заховалася – до кого, думаю, йде, а він, не доходячи до села, на узлісся, чагарниками й обійшов Жашковичі, а потім на стежку звернув, що до лісника. Та стежка тільки до лісника, – додала упевнено, – я тут усі стежки знаю.
Бобрьонок розв'язав хлопцеві руки.
– Зараз ми покажемо тебе комусь із селян, – сказав, ховаючи ремінь. – Якщо ти справді оточенець, завтра відправимо до Маневичівської комендатури.
Заглада поворушив пальцями, розминаючи руки. Параска притулилася до нього.
– Я одразу запідозрила того лейтенанта, – мовила упевнено. – Чого ховатися в кущах? Та й лісник підозрілий, люди кажуть, з бандерами зв'язаний.
Толкунов перезирнувся з Бобрьонком.
– Пішли, бо з тобою і так забарилися: і звідки на нашу голову такі беруться?..