Бронзовий чорт
Шрифт:
– Стьопо! – вирвалося в жінки. – Що ж ти накоїв! Толкудов підштовхнув молодика до виходу.
– Айда, ходімо!
Диверсант, покірно схиливши голову, вийшов на подвір'я. Толкунов з Бобрьонком швидко перебрали вміст його рюкзака. Нічого особливого: хліб, консерви, запасні обойми до пістолета, білизна. І гроші – три пачки по п'ять тисяч карбованців.
Майор уважно обшукав агента. В задній кишені галіфе знайшов два запасних комплекти документів, виписаних на два прізвища: лейтенантів Іванченка
Диверсант мав дві легенди. Згідно першої був представником запасного офіцерського полку, відряджений для розміщення особового складу частин. За другою версією він мав називатися представником штабу фронту, який уповноважений перевіряти виконання наказів про санітарний стан частин.
– Ну що ж, лейтенанте Іванченко, будемо розмовляти? – запитав Толкунов. – Чи гратимемо в мовчанку?
Той дивився тупо, наче нічого не розумів, і лише ліва повіка в нього тіпалася.
– Ти, Стьопо, розкажи все, – підійшла до нього стара. Зазирнула у вічі, але той наче не бачив її. – Ти розкажи, може, й пом'якшення вийде.
– Яке вже пом'якшення… – нараз мало не заплакав хлопець. – Кінець мені, тьотю, і вибачте, що вас зганьбив.
– Ви, тьотю, відійдіть, – наказав Толкунов. – Бо з заарештованими спілкуватися не дозволено.
– Племінник же він!
– Ворог! – різко кинув Толкунов. – Німецький диверсант.
– А якщо він сам…
– Сам – інша справа, але ж не сам, ми його взяли.
– Та ні, прошу вас, коли він сам зізнається?
– Чесне зізнання завжди враховується трибуналом! – мало не урочисто заявив капітан, пильно дивлячись на агента. Той кліпнув очима, перевів погляд з тітки на Толкунова й сказав нерішуче:
– А що я можу?
Капітан підійшов до нього мало не впритул.
– Відповідай швидко й правдиво, – наказав. – Єдиний твій порятунок. А ви, тітонько, ідіть до хати.
Хлопець гарячково ковтнув слину й нахилив голову. Мовив:
– Я скажу… Я все скажу!
– Прізвище?
– Олексюк.
– Ім'я?
– Степан.
– Скільки вас було?
– Троє.
– Де інші?
– Ми домовились через два дні зустрітися на базарі в Ковелі.
– Яке мали завдання?
– Знав тільки старший.
– Хто він?
– Ми всі з розвідшколи…
Олексюк назвав місто, де справді дислокувалася школа німецьких диверсантів.
– Прізвище двох інших?
– У школі їх називали Вячеславом Харитоновим і Григорієм Власюком.
– У нашій формі?
– Так. Харитонов – старший лейтенант, Власюк – як і я.
– Мають документи на чиї прізвища?
– Старший – Горохов, а Власюк – Васильченко.
– Ще раз подумай, для тебе це дуже важливо, яке завдання одержали?
– Чесно кажу: знає тільки Харитонов.
– Опиши його зовнішність.
– Ну, середнього зросту, як я. Метр шістдесят вісім
– Власюк – радист?
– Так.
– Опиши його.
– Лисуватий, попереду в нього залисини. Середній він, ні чорний, ні білявий.
– Шатен?
– Точно. І ніс качиний. Казав, боксом займався і розплющили.
– Що мусили тут зробити?
– Я ж казав: тільки Харитонов…
– Ти мені зуби не заговорюй!
– Я сказав усе.
– Хто проводжав на завдання?
– Лейтенант Кнаппе.
Все було правильно, прізвище лейтенанта Кнаппе фігурувало й раніше, коли закидали диверсантів на наш бік.
– Ти родом звідки? Із Жашковичів? Олексюк похитав головою:
– З Квасова. П'ятнадцять верст звідси.
– І тебе закинули сюди як місцевого?
– Так.
– Ти невдало приземлився, закопав парашут у байраці, потім зустрівся з двома іншими?
– Вони самі знайшли мене.
– І кинули напризволяще?
– Сказали, що зустрінемося на базарі в Ковелі. Через два дні, коли оклигаю.
– Знають, де ти?
– Так.
– А вони де?
– Не сказали.
Зрештою, все було ймовірне: агент з пошкодженою ногою вибув із гри, можливо, старший групи списав його зовсім, але ж Олексюк місцевий, знає, судячи з усього, тутешні ліси як свої п'ять пальців, мабуть, його відібрали спеціально для виконання саме цього завдання, а тоді…
Капітан відкликав Бобрьонка, який сидів поруч і стежив, як управно веде допит Толкунов.
– Ну, що? – запитав.
– Сказав усе.
– Вважаєш?
– Треба вести до Карого, там допитаємо ще раз.
– На базар пустимо?
– Я – за.
– І я. Він нікуди не дінеться.
– Було б добре, якби ті двоє прийшли.
Толкунов розвів руками. Тут ніхто нічого не може гарантувати, звичайно, все залежить від досвіду та інтуїції двох інших агентів.
їм потрібна людина, яка добре знає тутешні ліси, – можуть і ризикнути. Але тепер все одно рано чи пізно їх візьмуть. Правда, напевно, мають ще комплект документів, однак відомі їхні прикмети, коли Олексюк не збрехав…
Навряд чи збрехав, і треба швидше повідомити Карого. Рація у «вілісі», а Віктор зупинився за кілометр. Але що таке кілометр для тренованої людини?
– Я до машини, – мовив Толкунов і швидко попростував галявиною.
Корова ремиґала в хліві, пахло гноєм, Юрка, який виріс у місті, запах гною дратував, він борсався на сіні й не міг заснути. Сотник Муха невдоволено пробуркотів:
– Крутишся, як муха в окропі…
Видно, він забув, що сам тепер називається Мухою, Юрко тіїхо засміявся, сотник нарешті збагнув, якої помилки припустився, й невдоволено засопів.