Буденщина
Шрифт:
– Скоро - скоро злетяться, але вже з онуками вашими! утішив Володя господаря і той зразу ж блаженно посміхнувся і враз повеселішавши продовжив філософствувати про життя буття.
– У нас тепер усі стали жити непогано. Я ось вже два роки нікому милостиню дати не можу. Тому-то по святам і кормлю, І заправляю біднуватих, Іноземних студенті в безкоштовно. Так, зараз, скажу тобі по-секрету, але щоб це тебе, не дай боже, з пантелику не збило, можна свій робочій сертифікат просто здати в якусь преуспіваючу приватну фірму і лише числячись її службовцем отримувати мінімальну
– І хто крім нього, Володя поглядом указав на знаменитий відкритий лист[1], який у золоченій рамі висів на стіні за спиною хазяїна, - першим почав рух за ці реформи?! вигукнув Володимир у захваті і не ховаючись (Ірина Олексіївна пиво і шампанське до спиртних напоїв невідносила, а вважала чимось подібним квасу) наповнив високі келихи відмінним шампанським, природно, з "гербом" сім'ї Стогових на етикетці та ще і з ностальгічною зараз назвою "Три красуні".
– А давайте, Аркадію Давидовичу, вип'ємо за цих великих людей стоячи?!
Господарю автокемпінга ця ідея прийшлася по душі. Він теж налив собі шампанського у келих. І довго не випускав із рук пляшку, ніжно поглядаючи на портрет своїх доньок.
– Імена давай! Давай імена первопроходців!
– квапив Аркадія Давидовича у хмільних веселощах Володимир Манін і поки хазяїн їх перелічував ... ( тут кожен хто крім для себе (що є природно) і для усього українського народу (що є бажано) зробив хоч би крихітку добрих діл може сміло поставити і своє ім'я) стажер покачуючись, але стоячи уперше у житті пив за здоров'я і во усе благіє тих, кого раніше в народі інакше і не величали, як ненажерливою сволотою.
– А що там за галас у пресі про три залізничних ешелони з салом та два состави іменної горілки з особистих запасів громадян, які буцімто вирішили зібрати мешканці Західної України?
– упавши на стілець і відчувши під собою рятівну опору, возвернув Володя розмову у попереднє русло.
– Та це нашим братам - слов'янам від нашого столу до їхнього на Новий рік гостинець!
– Молодці! Добре придумали. Але не розбазарюємо чи ми знову такою щедрістю народне багатство?
– згадавши про сало стривожено запитав стажер.
– Та ти що здурів?! У нас зараз склади стратегічного призначення ломляться від надлишків. Гуманітарку розсилаємо тим хто просить і не просить. Ось я і думаю, що придумкуваті западенці, лишки із своїх власних комор і вирішили москалям збути. Не викидати ж! А ті теж добрі: у відповідь нам п'ять ешелонів ікри і риби пруть ...
– А як же з горілкою?
– поцікавився Володимир весело. Що слабо?!
– Горілка у Росії ніколи не була та і напевне ніколи і не буде зайвою, - філософічне ізрік Аркадій Давидович. За це і випили і баєньки розійшлися.
…
Вперше за багато років залишившись з дружиною у двох (робітники і клієнти це вже інша річ) хазяїн автокемпінгу зненацька для себе став нудьгувати без доньок. (А може так просто створене наше батьківське серце і йому життєво-необхідно постійно вболівати і
Володя ж безпричинній своїй нудьгі не знаходив пояснення.
І тепер його вже не радували ні застільні "розваги", ні робота в автомайстернях, ні навіть наполегливі запрошення шикарних дам. Для яких, після настання у країні відносного благоденствія, переспати з шофером стало чимось подібним спортивному хобі. (Любовні послуги Володі вони вже були готові надавати і безкоштовно, а то і приплатити, але хлопець від "нічних метеликів" тепер шарахався як чорт від ладану. Мабуть тому - що не було у цих відносинах почуттів, а лише якась механічна відкачка статевого надлишку.)
А може усе це від того, що стали ночами усе частіше частіше снитися йому завзята "вершниця" та ... яблука.
Але теперішнє життя мабуть і вправду стало незвичайним. (Наприклад, зараз у пресі на повному серйозні мусировалося питання про збалансованість величини єдиного податку на прибуток з особистими побажаннями самих плательщиків. Це що ж виходить? Скільки захочу - стільки і заплачу?! .. )
Правда ось погода поки що людям була ще не підвласна.
Та і то, як колись розповідав Володі Аркадій Давидович чи то казку, чи то бувальщину, що буцімто наша вітчизняна наука крокуючи зараз семимильовими кроками вперед, винайшла прилад дозволяючий визивати дощ.
Вирішивши провести експеримент і в одному селі роздали усім жителям по даному винаходу. А дія у-цієї дивотехники проста: з'явилася хмарка над твоїм подвір'ям, бабахнув у неї із приладу, зовні напоминаючим мисливську рушницю, дощ тут же 1 пролився на твій город. Благодать і радість.
Та виявилося не усім. Бо в тому селі таке зчинилося?!
Сусіди із-за дощу усі пересварилися і ночами перестали спати. Вартуючи, щоб першому хмари перехопити. Вчені подумали порадились і вирішили до пори випробування відкласти, а сам винахід суворо засекретити. Так як видно не прийшов поки що ще час нам їм користуватися. Не доросли, поки що не доросли.
Так що осінні дощі лили і лили, а любовні муки Володі душу томили і томили.
Але як у хмарах, так і в житті бувають просвіти.
І одним похмурим жовтневим ранком шикарний спортивний автомобіль в'їхав на приватну автостоянку Аркадія Давидовича.
І спалахнуло сонце нараз і сон обернувся в яв.
Але не зразу Володя повірив очам своїм, а довго - довго дивився радісно - вистраждано в бездонну синь світившуюся взаємністю.
– Нарешті я тебе пізнав! Ти ж бо Зоя Данич!!
– щасливо вигукнув наш герой буденного життя і заключив прекрасну даму у свої палкі обійми.
– Мовчи - мовчи, - і підхопив возлюблену на руки. Але жінці (коли вона цього не хоче) не можливо затулити рота навіть поцілунком.
– А я вже придивилася одне чудесне фермерське господарство! І нам з тобою, запросто, можуть дати безвітсокову позику на його придбання, - з гортанним сміхом перелилося зверху униз.
– Уявляєш, там є чудовий сад, а які там груші і яблуні високі ...
Одного зимового вечора на київських пагорбах молода неня катала на санчатах своє маленьке дитятко.